Філія життя

Іноді стикаюся із запитами, що ґрунтуються на уявній нечутливості, певній надміцності, ідеї тотального імунітету Дорослого до життя. На припущенні, що зріла, здорова людина спокійно проживає розрив стосунків, не турбується за рідних, не боїться втрат і невдач. Самодостатня, стійка та незворушний як асфальтовий каток.

Для мене це  близький і зрозумілий запит, і мені шкода, що я не знаю ліків від людяності та життя.

«Хочу кохання, але мені страшно, бо все зруйнується і буде боляче».

Що тут можна відповісти? Якщо зруйнується, то так, буде. Більше того, у психотерапії чутливість зросте. Тож, мабуть, буде ще болючіше. Морфію в арсеналі немає.

І нормально боятися та тривожитися, відчувати біль. Вони посилені в рази саме тому, що людина вважає їх ненормальними, а себе неправильною, бореться з собою і з ними, вона боїться свого страху і тривожиться через тривогу. Біль, страх і тривога зведені у ступінь їхнього неприйняття. Від життя в психотерапію не втечеш. Воно там має філію.

З життя

Українка та француз. Майже не розуміють одне одного. Кохання з першої проекції. Півроку жили душа в душу. Вивчили мову, поговорили. Все стало складно та неприйнятно.

Дуже про танго. Ми такі чудові тому, що танцюємо мовчки.

І дуже про психотерапію. Що довше терапевт слухає, то довше мовчить. І це чудово. Іноді потрібні інтерпретації, інтервенції. Потрібно ж показати клієнту, що терапевт не спить. Але доки мовчить – все чудово.

Виконроб

Голова дуже заважає спати у літаку. Прикріплена у невдалому місці, не фіксується, бовтається, від неї болить шия. Сусідка – мініатюрна китайська дівчинка років 10, намагається заснути, але в неї теж голова. Плавно і повільно перекидає її в різні боки. У мене аналогічні проблеми, але вдається трохи задрімати.

Прокидаюся від удару у скроню. Дуже тверді лоби у цих китайських дітей, так відразу й не подумаєш. Вибачаємося, сміємось. Дівчинка повертається до поєдинку з головою, програє, роняє її мені на плече. Дихає рівно, щось там задоволено бурмоче. Схоплюється, дивиться на мене з виразом «Ти хто такий і як ти опинився в моїй… літаку?!». – Excuse me, – You are welcome, сміємося. Летимо далі. Майже година ночі, спати дуже хочеться.

Після 11-го кола головою терпець у дівчинки урвався. Знімає тапки, ноги під себе на крісло, двома руками пересуває моє плече в зручне для неї положення, вмощує на нього остогидлу голову. Все мовчки. Зітхає, відключається.

І раптом починає хропіти. Як п’яний виконроб у цистерні. Люди обертаються, їм цікаво, де виконроб. Я тримаю очі показово відкритими, мені чомусь важливо, щоб не подумали, ніби це так хропу. Незабаром сіли, виконроб у тілі китайської дівчинки ввічливо вибачився і пішов. Я не виспався.

Дементорт сред нас

Повертаюся вранці з тренування. Спортивний костюм, поверх довга чорна кофта з великим капюшоном, вигляд безглуздий і похмурий. Заходжу до ліфта, за мною жінка з дівчинкою років трьох-п’яти. Є такі дівчатка з абсолютно спокійним, неймовірно розумним проникливим поглядом. Вони щось знають.

Побоююся їх. Недарма.
– Мамо, дивись, чернець!
Далі осудливо:
– У спортивних штанях! … Напевно втік… ДАВАЙ ЙОГО СЕБЕ ЗАБЕРЕМО!
Мама, з сумнівом:
– Тато буде проти.
Поглядом даю зрозуміти дівчинці, що теж проти. Далі сюр.
– …а може це дементор… дрібний. А давай…
– Не потрібний тобі дементор, у тебе вже щур є!

Щось треба робити із гардеробом.