Жінки небезпечні

Вони можуть посваритися з вами назавжди у вашу відсутність.

– А можна післяплатою?

– Ми так заплутаємось.

– Але ж я не знаю вас…

І я собі думаю, а може спершу книгу вислати, а потім гроші чекати? Отак і запропоную. Так мені простіше. Це чудова думка, треба її перекурити.

Повертаюсь. У вайбері 20 повідомлень.
… а ви мене ігноруєте
… а значить ви не дбаєте
…… та видаліть моє замовлення
… і номер
… і велике дякую і вибачте, хо потурбувала!

Чоловіки ще небезпечніші. Вони все це роблять мовчки.

Якби я був жінкою, я б ніколи

(наслідування Тетяні Петкової)

Я б не носив одяг, неприємний для шкіри. Навіть мінімально емпатичний чоловік відчуває незручність поруч із жінкою, затягнутою в щось на зразок наждачки з блискітками.

Я б не насилував свою зовнішність. Чоловіки люблять відверто худих, струнких, повних, пишних, розкішних, за умови, що вони спокійно та щиро люблять себе такими. А от сукня, яка ось-ось вибухне від активів і не дає їм дихати, викликає тривогу. Чоловіки люблять маленькі груди, середні груди, великі груди. Вони просто люблять груди. Але вони лякаються членоушкодження. Сказане про груди, вірно про попу та талію. Довгі ноги – це жіночно, короткі – зворушливо жіночно, повні губи – спокусливо, тонкі – вишукано та виразно. Повні та тонкі одночасно – дисонанс, який рідкісний чоловік витримає.

Я б не насилував свій вік. Ніхто не бачить, скільки вам років, але всі бачать, скільки у цих роках вас.

Я б не давав чоловікові більше одного доручення раз частіше одного разу на рік. Відверто висловлені бажання вітаються у будь-якій кількості з будь-якою частотою.

Я б ніколи не говорив «ти впораєшся» і «я вірю в тебе». Достатньо того, що я сам у себе вірю. Або обґрунтовано сумніваюся, бо навіть не візьмуся. І я не збираюся справлятися, просто почну, продовжу та закінчу роботу, етап, історію. Не потрібно додаткових очікувань та відповідальності, її й так вистачає у «суворому чоловічому» світі.

Я ніколи не говорив би «я з тобою». Якщо це так, то я знаю. І вдячний за це. І цю подяку вже висловив, якщо що.

Я б не готував для чоловіка нічого складнішого за омлет з яйцями. Чоловік відчуває збентеження, сором і вину, якщо з’їдає страву швидше, ніж вона готувалася.

Я давав би чоловікові час на ввічливість. Нам не важко відчинити двері або підняти важку сумку, але нам потрібен час, щоб зрозуміти, в який бік вони відкриваються і де у них ручка. Ми сильні та розумні, але іноді, поряд із жінкою, просто сильні.

Я намагався б не плутати чоловіка з подружкою. Навіть якщо це не ваш чоловік. У крайньому разі він друг. Він може розбиратися в косметиці, колготках та кулінарії краще за доньку знайомої вашої мами, але він син, а не донька.

Я б не дозволяв іноземним словам впливати на мене, моє життя, мого чоловіка та стосунки з ним.

Я не прояснював би, але намагався б у кожний момент бути ясною і зрозумілою. І вимагав би того ж щодо себе.

Я б безсоромно і без почуття міри любив, купував, приймав у подарунок, накопичував сукні, туфлі та квіти.

І я б не морочився думкою людини, яка міркує про ситуацію, в якій вона не була і ніколи не буде.

Do nothing

“Ми впливаємо один на одного тим, хто ми є і як ми є” (Аріє Бурштейн). Тільки справжнє, дійсне бере участь у контакті. Спроби діяти якось, бути якимось із почуття «треба», з бажання справити враження чи досягти результату — все це або повз, або проти «разом».

Найбільший подарунок, який я взяв у Аріє Бурштейна: дозвіл не бути якимось і нічого не робити (do nothing) у взаємодії з іншим. Звучить парадоксально, але працює.

Аріє запропонував експеримент: стати з партнером на великій відстані та просто побути разом. Не намагатися бути милими, привітними, дбайливими, не намагатись якось взаємодіяти. Не прагнути інтенсивно і напружено бути присутніми. Можна навіть не дивитись. Просто бути.

Цей, на перший погляд, мінімальний дотик виявився зворушливим і глибоким. Я є, і знаю, що ти є. І сподіваюсь, що ти мене помічаєш. Здавалося, ми дві іскорки в нескінченній темряві, сутність яких виражається двома словами «Я є». У цьому ми однакові. Коли ми зізнаємось у цьому, коли визнаємо цю сутність іншого, виникає почуття, протилежне самотності. Освідчуватись один одному в існуванні – навіть інтимніше і глибше, ніж освідчитися в коханні. Навряд чи можливо та потрібно щось більше.

На те, щоб бути якимось і робити щось особливе, йде багато сил, це вимагає зміщення фокуса з людини та себе на маску, роль, на “щось” і “якось”. Це не допомагає бути разом.

Бути разом, у контакті можна лише собою. Але «бути собою» – нерозв’язне завдання і невірне формулювання питання, через яку з іронією та роздратуванням пройшовся Перлз. Людина в масці є людиною в масці. Замість «бути собою» Перлз пропонував реагувати відповідно актуальній ситуації. Тільки як це робити, не сказав.

Намагатися бути собою – це оголошувати урочистий вихід на сцену Ідеального Я. У кращому разі це спроба бути якимось муміфікованим собою з минулого досвіду, із вчорашніх уявлень про себе. Ми не тільки змінюємося щохвилини, ми ще й змінюємося залежно від ситуації, від людини, з якою взаємодіємо.

Замість того, щоб безнадійно прагнути бути собою, я можу помічати бажання бути якимсь, діяти якось. Я можу ці бажання відпускати як непотрібні. Я знаю, що вони не допоможуть разом. Я знаю, що вони не допоможуть справити найкраще враження. Не бути не собою майже можливо.

Є й зворотний бік, про який Аріє не згадував. Ти можеш не бути таким, яким тебе хочуть бачити інші, не робити те, чого хочуть від тебе інші. Це також не допоможе бути разом.

Дозвіл не бути якимось, не намагатися досягти результату — величезне полегшення. Вивільняється багато енергії, прокидається по-дитячому жива, але спокійна цікавість.

У психотерапії виникло безліч ідей, яким краще залишатися в кабінеті психотерапевта і не ускладнювати людям зовні й без того непросте життя. Це «жити тут і зараз», це «відкиньте свій розум і залиште лише почуття». Усе це психотерапевтичні техніки.

Дозвіл не бути якимось, не бути не собою — про інше. Він для життя зовні, для будь-якої взаємодії. Крім функціональних: у відносинах бос-підлеглий, поліцейський–порушник застосовувати не варто.

Є й зворотний бік цього дозволу – чутливість до фізичної нестерпності до насильства і само-насильства. До спроб інших змінити тебе, до своїх звичних та виснажливих спроб бути якимось і обов’язково робити щось. Гарні подарунки дорого коштують.

Щастя

Ніхто не задумував нас щасливими. Або хоч би здоровими. Нас взагалі ніхто не задумував, тому, а ні щасливими, а ні здоровими ми не зобов’язані бути. А психічно здоровими, схоже, і не можемо.

Особистість – те, що відбувається у взаємовідносинах. Тому ми жодною мірою не самодостатні.
І поки що нас не муміфікували, не особливо гармонійні та не дуже стабільні.

Ми були певною мірою травмовані, якщо були дітьми. Ми виросли та потрапили у світ чотирьох екзистенційних даностей, у порівнянні з якими вершники Апокаліпсиса (крім одного тезки) – мімімішні єноти.

Ми людяні тією мірою, якою невротичні. Іноді, надзвичайно красиво невротичні. І у цьому, схоже, є певна ілюзія сенсу.

70+

Клієнти за сімдесят нечасто звертаються до психотерапевта. Ті декілька, з якими мені довелося працювати, справили сильне враження.

Перше, що помічаєш, це протяжність досвіду в часі. У їхньому житті встигло початися і не завжди завершитися безліч історій. Романтичне незакінчене кохання довжиною в 60 років, піввікові шлюби, в яких встигло відбутися все, що може статися між людьми за стільки часу. Їхні історії іноді довші, ніж моє життя.

Зміна міст та країн, професій, статусів. Вони встигли побути коханими та самотніми, бачили бідність, великі гроші, встигли зустріти та втратити багато друзів. Пережили те, що тільки починають боятися сорокарічні. Екзистенційні даності, про які ми говоримо з трепетом, це їхня буденність.

Їхній багатовимірний досвід схожий на мозаїку з тріщинами. Те, що відбувалося десятиліття тому, звучить зараз. Скелети в шафі вже не вміщуються, для них доводиться виділяти кімнати. І ці скелети вимагають завершення своїх історій.

Друге — дивовижне: вони такі самі, як тридцяти- та сорокарічні. Вони хочуть того ж. Побачень, мандрівок, романтики. Сексу, близькості. Майбутнього. Вони мріють так само, як двадцятирічні.

Є особливість: вони мають більше людей, яким дуже треба сказати щось важливе.

Працюючи із ними, часто складно розглянути дитинство. Між ними та дитинством багато великих значущих подій. Охопити все не виходить, можна працювати лише з тим, що тут і зараз.

Зате тІла у них ніби менше, воно прозоріше, витонченіше і не так голосно заявляє про себе, навіть через біль. І як це часто буває: що тихіше, то виразніше. Поруч із ними власні проблеми видно з більшої висоти, зрозуміла їх обмеженість і навіть незначність. Після сесії відчуваєш спокійну подяку і ще довго розкладаєш враження по поличках. Розумієш, наскільки тобі пощастило, і якийсь винятковий привілей з цими людьми працювати.

Людина – це невроз

Здорові стосунки можна побудувати лише зі здоровою людиною. Психологічно здоровою, яка “пропрацювала” свої травми та неврози. Дехто вважає, що й самому необхідно бути таким самим здоровим. І зрілим і дорослим.

Для мене це звучить так само логічно та етично, як “Arbeit macht frei”.

Чи можна побудувати здорові стосунки із гіпертоніком? Астматиком? Адже це, кажуть, психосоматичні захворювання.

Чи може гайморит бути на заваді створенню здорових відносин? А дерматит? А як із інвалідністю?

Ми навчилися співчувати “справжнім” хворобам, фізичним захворюванням. Людина, хвора на діабет, вважається здатною до любові, роботи та до насолоди життям (визначення психічного здоров’я за Фрейдом).

Але психологічні проблеми, навіть у межах “норми”, так само стигматизуються, як і в позаминулому столітті. Нарцис, залежний, невротик – поза психотерапевтичним середовищем це лайка.

Чому психологічні проблеми викликають таку зневагу? Чому до них не виявляється таке ж співчуття, як до фізичних? Від нерозуміння? Або від того, що ми бачимо в іншій людині свої риси? Людина нам дається у комплекті. І там само ми даємося людям у комплекті. Своїм «неврозам» вона завдячує найпривабливішими рисами та цінними якостями. Як і ми Власне, «людина – це невроз» (Олена Калітеєвська). А до голови генія часто прикріплена дупа лиходія (автор).

Тест

Як не читаючи зрозуміти, що текст не має нічого спільного із психотерапією?

Осуд

Думка не моя, її висловив у Fb хтось із українських психотерапевтів. Але мені вона так подобається, і я її так довго думав, що вже має спрацювати правило набувальної давності.

Психотерапевт не засуджує. Він ставиться до “інфантильного нарцисизму”, як медик до гіпертонії і не каже «приходьте, коли вилікуєтесь». Текст із відтінком осуду – це не про психотерапію.

Засуджувати – погано, ті, хто засуджують – горіть у пеклі.

Поради

Психотерапевти щосили не дають порад. Єдина можлива порада – «відчуй, зрозумій» або «приходь наступної суботи» або «оплати пропуск». Крім того, психотерапевт не зізнаЄться, що вам робити з вашим життям.

Не слідуйте чужим порадам і не читайте тих авторів, які їх дають.

Знання істини

Психотерапія хоч і використовує (іноді) науковий метод, проте – не наука. Це творчість, мистецтво. Безнадійна спроба зрозуміти (не завжди розумом), а не пояснити. Психотерапевт із високою впевненістю не знає, як правильно жити та бути щасливим.

Не вірте тим, хто знає, і істину вже збагнув. Вони помиляються. Я це точно знаю.

Психотерапія як танец

Психотерапію вдало порівнюють з танцем. Для мене це порівняння не є метафорою. Я займаюся і танго, і терапією, консультації перемежовуються уроками. Іноді необхідно зусилля пам’ятати де я і утриматися у форматі.

Іноді здається, що певне терапевтичне завдання було б доречніше вирішувати, танцюючи у парі. Граничі, контакт, чутливість, фокус уваги, близькість, залежність та автономність – все це тілесно відчувається у танго, можна помічати, спостерігати та експериментувати. Іноді розумію, що для вирішення певної проблеми у танго краще сісти на стільці.

Працюючи терапевтом, я зазвичай почуваюся у ролі партнерки. Слухати клієнта, бути повністю присутнім, бути розслабленим і зібраним, стійким, уважним і готовим до будь-якого руху. Давати клієнту зрозуміти, що чуєш і розумієш його, але не рухатися, доки не відчуєш достатньо енергії. І тільки коли енергії та щільності контакту достатньо, починати рухатися разом із клієнтом, інтерпретувати музику у заданих ним рамках. Думаю, для опису цієї ролі дуже підходить вираз «активне слідування».

Іноді доречнішою є роль партнера: того, хто забезпечує опору для клієнта і задає структуру. Слухає музику (контекст), відчуває стан клієнта та вирішує, на яку фігуру вести. Пропонує, але не починає рух, доки не отримає згоду і не переконається, що в обох достатньо ресурсів задуманий крок розпочати та завершити, безпечно, зручно та красиво. Уважний до бажань клієнта, готовий надати місце, час та підтримку для самовираження. І якщо енергії у клієнта достатньо, здатний повернутися до ролі партнерки.

Для мене і танго, і терапія вирішують два спільні завдання. Перша: привнести більше імпровізації та спонтанності у танець клієнта. Послабити напругу, урізноманітнити структуру, допомогти переконатися, що помилок не буває. Друга: допомогти клієнту зробити із сольного танцю – парний. Виражати себе через іншого, бути між Я і Ти. Обидва ці завдання бачу, як дві грані одного прагнення — «самовираження у відносинах», — парний танець, у якому кожен уважний себе, до іншого, до музики життя.

До вас можна записатися?

– Ігоре, до вас можна записатися?

Час, місце, начебто все погодили.

– Заходьте. Перевдягатиметеся?

Здивований погляд.

– А навіщо?

І справді, сукня легка.

– Туфлі змінні взяли?

Вкрай підозрілий здивований погляд.

– А хіба треба?

Ну гаразд, на вулиці сухо, у тапках теж ОК.

– Давайте просто походимо під музику.

Збентеження на межі страху. Це буває. Ходимо.

– Не поспішай. Якщо будеш лінивою, буде більше контакту.

Друга мелодія. Взагалі здорово ходимо.

– А можна спитати? Ви ж Ігор?

– Ну так. Тримай всі ноги на підлозі.

– А ВИ ТОЧНО ПСИХОТЕРАПЕВТ?

-… А ви це… того… не того… ви хіба не на танго? Ви на терапію…

Зараз.. Стільчики принесу…

– Ну ні! Почали, то продовжуйте!

Розставляти уроки та консультації легко. Тільки синенький димок тихо струмує з вух і волосся в кучерики завиваються. Сиві. А так взагалі легко.

Особливо якщо бачиш танго як психотерапію, а психотерапію – як танець.

Філія життя

Іноді стикаюся із запитами, що ґрунтуються на уявній нечутливості, певній надміцності, ідеї тотального імунітету Дорослого до життя. На припущенні, що зріла, здорова людина спокійно проживає розрив стосунків, не турбується за рідних, не боїться втрат і невдач. Самодостатня, стійка та незворушний як асфальтовий каток.

Для мене це  близький і зрозумілий запит, і мені шкода, що я не знаю ліків від людяності та життя.

«Хочу кохання, але мені страшно, бо все зруйнується і буде боляче».

Що тут можна відповісти? Якщо зруйнується, то так, буде. Більше того, у психотерапії чутливість зросте. Тож, мабуть, буде ще болючіше. Морфію в арсеналі немає.

І нормально боятися та тривожитися, відчувати біль. Вони посилені в рази саме тому, що людина вважає їх ненормальними, а себе неправильною, бореться з собою і з ними, вона боїться свого страху і тривожиться через тривогу. Біль, страх і тривога зведені у ступінь їхнього неприйняття. Від життя в психотерапію не втечеш. Воно там має філію.

З життя

Українка та француз. Майже не розуміють одне одного. Кохання з першої проекції. Півроку жили душа в душу. Вивчили мову, поговорили. Все стало складно та неприйнятно.

Дуже про танго. Ми такі чудові тому, що танцюємо мовчки.

І дуже про психотерапію. Що довше терапевт слухає, то довше мовчить. І це чудово. Іноді потрібні інтерпретації, інтервенції. Потрібно ж показати клієнту, що терапевт не спить. Але доки мовчить – все чудово.

Виконроб

Голова дуже заважає спати у літаку. Прикріплена у невдалому місці, не фіксується, бовтається, від неї болить шия. Сусідка – мініатюрна китайська дівчинка років 10, намагається заснути, але в неї теж голова. Плавно і повільно перекидає її в різні боки. У мене аналогічні проблеми, але вдається трохи задрімати.

Прокидаюся від удару у скроню. Дуже тверді лоби у цих китайських дітей, так відразу й не подумаєш. Вибачаємося, сміємось. Дівчинка повертається до поєдинку з головою, програє, роняє її мені на плече. Дихає рівно, щось там задоволено бурмоче. Схоплюється, дивиться на мене з виразом «Ти хто такий і як ти опинився в моїй… літаку?!». – Excuse me, – You are welcome, сміємося. Летимо далі. Майже година ночі, спати дуже хочеться.

Після 11-го кола головою терпець у дівчинки урвався. Знімає тапки, ноги під себе на крісло, двома руками пересуває моє плече в зручне для неї положення, вмощує на нього остогидлу голову. Все мовчки. Зітхає, відключається.

І раптом починає хропіти. Як п’яний виконроб у цистерні. Люди обертаються, їм цікаво, де виконроб. Я тримаю очі показово відкритими, мені чомусь важливо, щоб не подумали, ніби це так хропу. Незабаром сіли, виконроб у тілі китайської дівчинки ввічливо вибачився і пішов. Я не виспався.

Дементорт сред нас

Повертаюся вранці з тренування. Спортивний костюм, поверх довга чорна кофта з великим капюшоном, вигляд безглуздий і похмурий. Заходжу до ліфта, за мною жінка з дівчинкою років трьох-п’яти. Є такі дівчатка з абсолютно спокійним, неймовірно розумним проникливим поглядом. Вони щось знають.

Побоююся їх. Недарма.
– Мамо, дивись, чернець!
Далі осудливо:
– У спортивних штанях! … Напевно втік… ДАВАЙ ЙОГО СЕБЕ ЗАБЕРЕМО!
Мама, з сумнівом:
– Тато буде проти.
Поглядом даю зрозуміти дівчинці, що теж проти. Далі сюр.
– …а може це дементор… дрібний. А давай…
– Не потрібний тобі дементор, у тебе вже щур є!

Щось треба робити із гардеробом.