Я точно не воєнний психолог. Нас не тому вчили та весь досвід про інше. І я сам ніколи не жив усередині війни. Величезна кількість безплатних лекцій та курсів провідних психотерапевтів усього світу (велике їм за це спасибі!) допомагають, але не готують до такого.
Що я встиг зрозуміти за цей нескінченний місяць:
Психотерапія точно потрібна, можливо, навіть більше, ніж до війни. Я не про кризове консультування, а про звичну психотерапію. Болю зараз незрівнянно більше, з нею звертаються.
Витримати цей біль важко. Якщо раніше вистачало сміливості спускатися з клієнтом «в глибину його особистого пекла», то тепер пекло – на поверхні, воно не тільки особисте, воно створюється людьми, і те, що ці люди роблять, обурює демонів. Я стикаюся з подіями та почуттями, на які мені страшно, і часто неможливо дивитися прямо.
Клієнти звертаються із запитанням: «як жити всередині війни» або «як вписати війну у своє життя». Те саме питання у мене. Відповіді немає. Може це і добре, немає спокуси нав’язувати свою відповідь.
Знайшов собі два орієнтири для деякого спрощення роботи.
Перший: клієнт у гострому стресі чи в кризі? Спрощено: криза зачіпає все – тіло, психіку, соціальні зв’язки; у стресі щось залишається більш-менш збереженим. Треба підтримати хоча б щось одне, і криза перетвориться на стрес.
Другий: війна для клієнта – це фігура чи фон? Хтось шукає у відповідь питання, як війна вплине моє життя (фігури ті самі, але підсвічуються іншим фоном); хтось фокусується (фізично, емоційно) на самій війні, а все інше перейшло у фон.
В усіх чотирьох випадках різна робота.
Навіть клієнти, які не постраждали явно, так чи інакше переживають горе: життя, яке було раніше, вже не повернеться. Це горе усвідомлюється в різній мірі. Не зовсім розумію, наскільки та в яких ситуаціях доречно підтримувати або підсилювати це усвідомлення.
Не зовсім зрозуміло, що робити із чутливістю. Ми звикли її підтримувати, “розморожувати”. Зараз це здається недоречним – і так нестерпно. З іншого боку, без чутливості не відреагуєш на небезпеку (ні на зовнішню, ні на руйнівні внутрішні процеси). Та й пропустити кілька місяців (років?) життя – теж не найкраща стратегія.
Нормально, якщо суттєва частина сесії йде на те, щоб відповісти на запитання клієнта, в якій ситуації та в якому стані я сам. Людині важливо, як почувається людина навпроти.
Перестав відкрито пропонувати безплатні сесії (але проводити продовжую безплатно). На «безплатно» у половині випадків відгукуються люди, яким просто хочеться безплатного. Той, хто дійсно потребує допомоги, але не має можливості заплатити, так і пише. Тоді працюю безплатно. А є люди, які тяжко постраждали та мають повне право розраховувати на безплатну допомогу, але просять номер картки.
Задумався про те, що війна – звичний фон, контекст життя для багатьох поколінь наших предків. Мир траплявся рідко. А значить, і ми здатні пережити війну, в нашу психіку вбудовані потрібні механізми та є запас міцності. Говорю клієнтам про це.
Ще говорю про те, що важливіше допомагати, ніж розбиратися з почуттям провини. І важливіше не потрапити під обстріл, ніж позбутися тривоги. Іноді після цих слів провини та тривоги меншає.