Червоні прапорці – те, що допомагає психологам записувати гарні рилси, а їх клієнтам – вчасно завершувати побачення.
У мене, як у терапевта, також є свої червоні прапорці – особливі фрази. Вони завжди викликали смутну підозру, але їх руйнівний потенціал я зрозумів тільки тоді, коли почав багато працювати з парами.
Ці фрази особливо часто використовують розумні, освічені люди з розвинутим (іноді непропорційно) інтелектом. Ті, хто вивчав книжки про мистецтво аргументації, мислить логічно, спирається на факти й уміє їх аналізувати та пов’язувати між собою.
Коли я чую ці фрази від одного з партнерів, я розумію, що терапія буде важкою, довгою і, скоріше за все, безуспішною. Ось вони:
«Насправді все було не так».
«Я такого не говорив» (альтернативна версія – «Я не так говорив»).
«Але ж ти забуваєш про контекст!»
Повторюсь, ці фрази використовують розумні, освічені люди. Вони, всупереч своєму власному досвіду і досвіду людства, продовжують вірити, що у конфлікті (або у сварці, чи спокійному обговоренні, і взагалі – у спілкуванні) спрацьовує логічна аргументація з посиланням на «реальну реальність» – факти. Їм достеменно відомо (з власного досвіду і досвіду людства), що всі ці логічні факти разом із раціо не працюють від слова зовсім. Або працюють чудово – з протилежним бажаному ефектом. Але вони продовжують битися лобом об стіну й запрошують до цього процесу партнера, витираючи кров банним рушником. Бо воно ж має працювати!
І коли я зауважую: «Знаєш, якщо партнер образився на твої слова, немає сенсу повторювати: “Я цього не говорила!” або “Все було не так”. Це не спрацює. Буде тільки гірше», – на мене дивляться або зі співчуттям, або з образою. Або я наївна людина, незнайома з Декартом, або зловмисно позбавляю єдиного інструменту боротьби з партнером. Але Декарта я знаю ще зі студентських років (пиво разом пили), і ніяких злих умислів не виношую. Просто я сотні разів бачив, що ці фрази не працюють. Або, правильніше сказати, – бачив, як саме вони працюють. Так ефективно, що одного банного рушника не вистачає.
Проілюструю на вигаданих, але дуже схожих на реальність прикладах:
– Ти сказав, що в мене зайва вага!
– Я такого не говорив. Я сказав: тобі варто піти в зал.
– Ти сказала, що я ніколи не зароблю грошей.
– Неправда. Я говорила, що зараз не бачу, як ми можемо назбирати на квартиру.
Зазвичай я не розповідаю клієнтам про особливості людської пам’яті й про те, що «кожен бачить свій сон», або про те, що не існує єдиної реальної об’єктивної реальності. Бо, як я вже говорив, це люди з інтелектом вище середнього, вони про це мені самі можуть краще розповісти. Тільки питаю: «Чи вважаєте ви, що після такої відповіді партнеру полегшає, він (вона) перестане відчувати образу?»
Не перестане. На це декілька причин.
Перша. Якщо він (вона) ображається на те, чого не було сказано, тоді:
а) він (вона) – примітивний, злісний маніпулятор, який видумує несказані слова; або
б) він (вона) марить, неадекватно сприймає реальність.
Друга. У стосунках мова ніколи не йде про те, про що вона йде. «Ніколи» – перебільшення. Бувають виключення. Але завжди є два шари, два плани – предметний (факти) та емоційний (це про стосунки між нами). На фактичному плані було сказано те, що сказано. На емоційному в діалогах вище було сказано (почуто):
– Ти мене не влаштовуєш (твій зовнішній вигляд мені не подобається);
– Я в тебе не вірю (думаю, ти ні на що не здатний).
І не має сенсу логічно, аргументовано й раціонально доводити партнеру, що він це почув (і відчуває образу, сум, розчарування, відкинутість тощо) безпідставно. Це не зупинить його почуття, бо почуття:
а) мають інерцію. Розуміння, що почуте відрізнялося від сказаного, не усуне образу миттєво;
б) не мають особливого зв’язку з фактичними фактами. Почуття ірраціональні. Я знаю, мені Декарт говорив;
в) на емоційному рівні дійсно було сказано: «Ти мене не влаштовуєш», «Я в тебе не вірю». І тут ніякий диктофон не допоможе.
Третя. Як партнер, звинувачений у злісних маніпуляціях та маренні, бачить свого обвинувачувача? Правильно: як людину, яка чхати хотіла на мої почуття, для якої “факти” важливіші за мене та наші стосунки, і яка думає тільки про те, як залишитись у білому пальті, правим і ні в чому не винним. І, що сумно, – все це так і є. Принаймні для одного з партнерів.
У терапії ми сесію за сесією проходимо через подібні діалоги, спостерігаємо, як саме фактичні факти не працюють, як досягається протилежний бажаному результат. І які цьому причини.
І тоді виникає передбачуване, улюблене всіма терапевтами питання: «А що ж тоді робити? Якщо на факти посилатись не можна, на що ж посилатись?»
Звісно, ніякий поважаючий себе терапевт не втратить можливість відповісти питанням на питання:
– А чого ви хочете досягти? Залишитись у білому пальті, довести свою правоту, довести неправоту та загальну неадекватність партнера, перепросити, допомогти партнеру?
– А що з вами в таких діалогах відбувається, в якому ви стані, що відчуваєте? Злість, роздратування, образу, провину, розпач, співчуття? Від цього залежить, які вам доступні варіанти, що ви реально можете.
– А що ви можете? Продовжувати спілкуватись на предметному рівні, або перейти на емоційний ?
На емоційному рівні це звучало б приблизно так:
«Вибач, я ляпнув дурню. Але ж ти знаєш, що мені подобаєшся. І я насправді переживаю, чи я у формі й чи подобаюсь такий тобі».
«Вибач, це була невдала фраза. Я в тебе вірю більше, ніж у себе. Тільки ось у себе – не дуже, як виявляється».
Це просто, але напруження конфлікту, біле пальто і віра в об’єктивну реальність роблять емоційний рівень недоступним.