Блог

“Я сам винний. Зі мною щось не так. Мене треба здати в ремонт.»

Є стосунки, які продовжуються, є робота, з якою не йдуть, лише з ідеї власної неправильності, з почуття провини.

Іноді із цього почуття-ідеї приходять до психотерапевта. І чують дивне, незвичне. Стикаються з незвичним, новим ставленням до себе.

– Я за тебе, навіть у тому, у чому ти почуваєшся неправильним та винним. У цьому – особливо.

З’являється союзник, який приймає та підтримує. В декого такий союзник з’являється вперше.

– Так, ти автор свого життя. Ти будуєш його з тих матеріалів, які маєш зараз. Але й твоя партнерка – автор свого життя. І ви обоє – співавтори ваших відносин. Ваша відповідальність завжди розділена, симетрична.

Вантаж відповідальності зменшується, почуття провини перестає бути всеосяжним, тотальним. Іноді виявляється, що звинувачувати себу нема в чому.

– Все з тобою так. Так, як є. Є те, що є, нічого іншого нема. Я приймаю тебе таким, яким ти є. Можливо, і ти зможеш прийняти себе таким.

Виявляється так буває. З цієї точки можна рухатися у бажаному напрямку.

– Зберігати стосунки не добре і не погано. Питання, чи добре там тобі.

І тоді людина дозволяє собі обережно помацати ідею припинити стосунки, піти з роботи.

– І як тоді зміниться твоє життя? Що ти відчуватимеш? Як будеш проводити час? Як заробляти? Де жити? Чи готовий ти до цих змін? Що потрібно зробити, щоби тобі там було добре?

Виявляється, до змін треба готуватись. Не лише внутрішньо, а й зовнішнє. Як мінімум заробляти достатньо, мати де жити. А ще своє коло друзів, заняття, свої інтереси. Своє життя. Але це інша велика історія.

Іноді, якщо позбутися почуття провини та власної неправильності, підготуватися до розриву і внутрішньо і зовні, мати хоч трохи “свого життя”, у стосунках і на роботи стає не так погано, а часто навіть добре.
А іноді й без них також.

Бувають клієнти – загадки. Багатошарові, як капуста. А всередині капусти качка, а в качку – ціле горище, а там скриня, а в скрині – задзеркалля. І думаєш про нього тижнями, місяцями. Думаєш, відчуваєш, аж медитуєш. Згадуєш слова, міміку, жести, реакції, його сни, свої сни, його відчуття, свої відчуття. І раптом все складається. Як пазл. Усі деталі на місці, все фрагменти завершені.

І він приходить на чергову сесію і весь твій пазл легким жестом скидається зі столу. Тому що люди не так влаштовані, вони в пазли не складаються. В них не всі фрагменти закінчено, деякі деталі загубилися, деякі взагалі в комплект не входили. І вони точно не двовимірні. І не статичні: доки ти про них думаєш, вони змінюються. Чим уважніше думаєш, тим швидше змінюються.

А наприкінці сесії клієнт радісно заявляє: “Я все зрозумів, ну от нарешті склалося!” Але ти вже досвідчений. Ти сидиш і думаєш: “Ага. Качка, горище, задзеркалля, шафа, Нарнія…”

Мій ранок скажено оптимізований: намагаюся вбити будильник, запускаю ФБ, ставлю чайник, насипаю кави в чашку, поки чайник закипає – курю і переглядаю повідомлення, заливаю каву, йду в душ. Пити каву в душі – погана ідея, вода гасить цигарку. Не пробуйте. З другою цигаркою п’ю каву. Починаю прокидатися.

Сідаю в машину, закурюю, повертаю ключ запалювання – все одночасно. Хоча це могли бути три окремі приємні ритуали. У Честертона є детектив, там батько Браун “вгадує” американського шпигуна – той п’є коньяк і палить сигару одночасно. У ті часи естетична нечутливість янкі сильно ранила тонкі душі англійських аристократів. Для мене звичайно і нормально розмовляти телефоном та писати повідомлення у ФБ на комп’ютері одночасно. Якість спілкування не страждає, чесно. Страждаю я.

Безнадійна багатозадачність – не єдина проблема. Є менш очевидна: ми рідко дозволяємо собі повністю видихнути, і ще рідше залишаємо час на паузу між видихом та вдихом. Класичний цикл контакту в Гештальті нагадує вдих та видих. У самому спрощеному вигляді він описується так: преконтакт, контакт, постконтакт.
Проходячи повз полицю з книгами, я зупиняюся, відчуваю невиразне бажання щось почитати. Проводжу пальцем по корінцях, ага, ось Іздрик, так, можливо. Відкриваю навмання, ось воно, якраз згадував цей вірш. Сідаю у крісло, читаю. Після прочитання мені потрібно якийсь час: дати рухливим образам заспокоїтися, згаснути, закінчити діалоги, розкласти по скриньках неясні фрагменти спогадів та асоціацій. Такий собі подовжений видих. Через деякий час настає тиша. Пауза після видиху. Цикл завершений, можна виринати у реальність.
Але в житті так не буває: мені треба в душ, каву пити.
Тому деякі сучасні психотерапевти стверджують, що класичний опис циклу контакту вже не відповідає дійсності. Ми входимо до наступного циклу не закінчивши попередній. У нас купа «хвостів», уривків енергії незавершених контактів, з якими ми мчимо до наступного. І тільки Phillip Morris постачає паузи по двадцять штук у пачці. Це не добре і непогано. Можна спробувати інакше.

Аріє Бурштейн радить спостерігати за звичними діями. Не починати наступну справу, рух, ритуал, думку, не завершивши попередні. Робити між ними паузи. Тоді рутина стає музикою.
Так, це повільніше. Друкуючи текст, ви відчуваєте, як палець торкається клавіші? Це може бути приємним. Швидкість знижується. Але якщо не відчувати, життя справді минає. Поки що ви друкуєте текст.

Аналогія з музикою мені близька. Хороші виконавці шанобливо ставляться до кожної ноти. У найшвидшому темпі звуки “не склеюються”. У середньому та повільному – чутно початок, середину та закінчення кожної ноти. Кожна фраза має ясне закінчення, кожна пауза є значною. Вони грають так, начебто весь час належить лише їм.

Ви можете помічати свої звичайні дії, розрізняти початок та закінчення, дозволяти собі паузи. Можете перетворити свій скажено оптимізований ранок та рутину на музику.

Любов до себе – не вольове рішення. Не можна полюбити себе тому, що так написано у розумній книзі.

Любов себе не виникає зсередини. Це подарунок від тих, хто нас любив у дитинстві та продовжує любити зараз. Є люди – дзеркала любові: вони відзеркалюють вас коханими. Якщо ви оточені такими дзеркалами, якщо вони супроводжують вас зараз, у вас є достатній запас теплого світла для любові до себе.

Якщо не пощастило, якщо запасу такого світла нема, не любити себе – чесне ставлення. Краще, ніж імітація любові.

Сказати «Я себе не люблю» – добрий початок. Це нульова точка, нейтральне ставлення. Надійне місце, з якого можна розпочати.

Для багатьох не любити себе – спосіб удосконалюватись. Спосіб заслужити на любов. Заслужити не вдасться. Але чогось досягти або чогось навчитися можливо. Тільки смак цих досягнень буде гірким.

Не любити себе – не хвороба, не трагедія та не вирок. Не варто ускладнювати відсутність любові себе ще й самоосудом. Є те, що є.

Зовсім інше ставлення себе – нелюбов.
Є дорослі діти, які не отримували любові.
А є дорослі діти, які отримували нелюбов.
Але продовжувати нелюбити себе – особистий вибір приєднуватися до тих, хто відзеркалював із нелюбов’ю. Нелюбити себе навіть граматично заборонено.

Продовжувати нелюбити себе – особистий вибір приєднуватись до культурної норми. Так, ми грішні і порочні за своєю природою, потребуємо вдосконалення, перероблювання і перетоплення, ми товсті і волохаті, ми повинні виправдовувати наше існування.

І ми вибираємо продовжувати у це вірити.

Ми здатні повернутися до нульової точки – просто і чесно не любити.

Людські дзеркала мають свій колір та фактуру, свою кривину. Але всі вони певною мірою відбивають світло, яке на них потрапляє. Наше світло. Часто викривлено, але наше.

Хтось може любити від надлишку подарованого йому теплого світла. Хтось – від голоду за цим світлом.

Але любити іншого – завжди сміливе рішення. Воно пов’язане з великим ризиком неприйняття. Але воно пов’язане і з шансом відзеркалитися коханими.

Таки поради психолога.

Обіймайтеся. Гладьте. Торкайтеся, торкайтеся. Притуляйтеся, притискайтеся і притискайте. Залазьте на ручки.

Це мова, яка безперешкодно проходить крізь роздратування, втому один від одного, надто задушливу близькість. Мова, яка з дитинства і з дорозумних часів лікує тривогу і страх, допомагає витримати невизначеність і зберегти адекватність у психотичній та насильницькій атмосфері.

Зараз менше ротом, більше тілом.
Працює з людьми, собаками, кішками, рослинами. В обидві сторони.

“Ми впливаємо один на одного тим, хто ми є і як ми є” (Аріє Бурштейн). Тільки справжнє, дійсне бере участь у контакті. Спроби діяти якось, бути якимось із почуття «треба», з бажання справити враження чи досягти результату — все це або повз, або проти «разом».

Найбільший подарунок, який я взяв у Аріє Бурштейна: дозвіл не бути якимось і нічого не робити (do nothing) у взаємодії з іншим. Звучить парадоксально, але працює.

Аріє запропонував експеримент: стати з партнером на великій відстані та просто побути разом. Не намагатися бути милими, привітними, дбайливими, не намагатись якось взаємодіяти. Не прагнути інтенсивно і напружено бути присутніми. Можна навіть не дивитись. Просто бути.

Цей, на перший погляд, мінімальний дотик виявився зворушливим і глибоким. Я є, і знаю, що ти є. І сподіваюсь, що ти мене помічаєш. Здавалося, ми дві іскорки в нескінченній темряві, сутність яких виражається двома словами «Я є». У цьому ми однакові. Коли ми зізнаємось у цьому, коли визнаємо цю сутність іншого, виникає почуття, протилежне самотності. Освідчуватись один одному в існуванні – навіть інтимніше і глибше, ніж освідчитися в коханні. Навряд чи можливо та потрібно щось більше.

На те, щоб бути якимось і робити щось особливе, йде багато сил, це вимагає зміщення фокуса з людини та себе на маску, роль, на “щось” і “якось”. Це не допомагає бути разом.

Бути разом, у контакті можна лише собою. Але «бути собою» – нерозв’язне завдання і невірне формулювання питання, через яку з іронією та роздратуванням пройшовся Перлз. Людина в масці є людиною в масці. Замість «бути собою» Перлз пропонував реагувати відповідно актуальній ситуації. Тільки як це робити, не сказав.

Намагатися бути собою – це оголошувати урочистий вихід на сцену Ідеального Я. У кращому разі це спроба бути якимось муміфікованим собою з минулого досвіду, із вчорашніх уявлень про себе. Ми не тільки змінюємося щохвилини, ми ще й змінюємося залежно від ситуації, від людини, з якою взаємодіємо.

Замість того, щоб безнадійно прагнути бути собою, я можу помічати бажання бути якимсь, діяти якось. Я можу ці бажання відпускати як непотрібні. Я знаю, що вони не допоможуть разом. Я знаю, що вони не допоможуть справити найкраще враження. Не бути не собою майже можливо.

Є й зворотний бік, про який Аріє не згадував. Ти можеш не бути таким, яким тебе хочуть бачити інші, не робити те, чого хочуть від тебе інші. Це також не допоможе бути разом.

Дозвіл не бути якимось, не намагатися досягти результату — величезне полегшення. Вивільняється багато енергії, прокидається по-дитячому жива, але спокійна цікавість.

У психотерапії виникло безліч ідей, яким краще залишатися в кабінеті психотерапевта і не ускладнювати людям зовні й без того непросте життя. Це «жити тут і зараз», це «відкиньте свій розум і залиште лише почуття». Усе це психотерапевтичні техніки.

Дозвіл не бути якимось, не бути не собою — про інше. Він для життя зовні, для будь-якої взаємодії. Крім функціональних: у відносинах бос-підлеглий, поліцейський–порушник застосовувати не варто.

Є й зворотний бік цього дозволу – чутливість до фізичної нестерпності до насильства і само-насильства. До спроб інших змінити тебе, до своїх звичних та виснажливих спроб бути якимось і обов’язково робити щось. Гарні подарунки дорого коштують.

Ніхто не задумував нас щасливими. Або хоч би здоровими. Нас взагалі ніхто не задумував, тому, а ні щасливими, а ні здоровими ми не зобов’язані бути. А психічно здоровими, схоже, і не можемо.

Особистість – те, що відбувається у взаємовідносинах. Тому ми жодною мірою не самодостатні.
І поки що нас не муміфікували, не особливо гармонійні та не дуже стабільні.

Ми були певною мірою травмовані, якщо були дітьми. Ми виросли та потрапили у світ чотирьох екзистенційних даностей, у порівнянні з якими вершники Апокаліпсиса (крім одного тезки) – мімімішні єноти.

Ми людяні тією мірою, якою невротичні. Іноді, надзвичайно красиво невротичні. І у цьому, схоже, є певна ілюзія сенсу.

Клієнти за сімдесят нечасто звертаються до психотерапевта. Ті декілька, з якими мені довелося працювати, справили сильне враження.

Перше, що помічаєш, це протяжність досвіду в часі. У їхньому житті встигло початися і не завжди завершитися безліч історій. Романтичне незакінчене кохання довжиною в 60 років, піввікові шлюби, в яких встигло відбутися все, що може статися між людьми за стільки часу. Їхні історії іноді довші, ніж моє життя.

Зміна міст та країн, професій, статусів. Вони встигли побути коханими та самотніми, бачили бідність, великі гроші, встигли зустріти та втратити багато друзів. Пережили те, що тільки починають боятися сорокарічні. Екзистенційні даності, про які ми говоримо з трепетом, це їхня буденність.

Їхній багатовимірний досвід схожий на мозаїку з тріщинами. Те, що відбувалося десятиліття тому, звучить зараз. Скелети в шафі вже не вміщуються, для них доводиться виділяти кімнати. І ці скелети вимагають завершення своїх історій.

Друге — дивовижне: вони такі самі, як тридцяти- та сорокарічні. Вони хочуть того ж. Побачень, мандрівок, романтики. Сексу, близькості. Майбутнього. Вони мріють так само, як двадцятирічні.

Є особливість: вони мають більше людей, яким дуже треба сказати щось важливе.

Працюючи із ними, часто складно розглянути дитинство. Між ними та дитинством багато великих значущих подій. Охопити все не виходить, можна працювати лише з тим, що тут і зараз.

Зате тІла у них ніби менше, воно прозоріше, витонченіше і не так голосно заявляє про себе, навіть через біль. І як це часто буває: що тихіше, то виразніше. Поруч із ними власні проблеми видно з більшої висоти, зрозуміла їх обмеженість і навіть незначність. Після сесії відчуваєш спокійну подяку і ще довго розкладаєш враження по поличках. Розумієш, наскільки тобі пощастило, і якийсь винятковий привілей з цими людьми працювати.

Здорові стосунки можна побудувати лише зі здоровою людиною. Психологічно здоровою, яка “пропрацювала” свої травми та неврози. Дехто вважає, що й самому необхідно бути таким самим здоровим. І зрілим і дорослим.

Для мене це звучить так само логічно та етично, як “Arbeit macht frei”.

Чи можна побудувати здорові стосунки із гіпертоніком? Астматиком? Адже це, кажуть, психосоматичні захворювання.

Чи може гайморит бути на заваді створенню здорових відносин? А дерматит? А як із інвалідністю?

Ми навчилися співчувати “справжнім” хворобам, фізичним захворюванням. Людина, хвора на діабет, вважається здатною до любові, роботи та до насолоди життям (визначення психічного здоров’я за Фрейдом).

Але психологічні проблеми, навіть у межах “норми”, так само стигматизуються, як і в позаминулому столітті. Нарцис, залежний, невротик – поза психотерапевтичним середовищем це лайка.

Чому психологічні проблеми викликають таку зневагу? Чому до них не виявляється таке ж співчуття, як до фізичних? Від нерозуміння? Або від того, що ми бачимо в іншій людині свої риси? Людина нам дається у комплекті. І там само ми даємося людям у комплекті. Своїм «неврозам» вона завдячує найпривабливішими рисами та цінними якостями. Як і ми Власне, «людина – це невроз» (Олена Калітеєвська). А до голови генія часто прикріплена дупа лиходія (автор).

Психотерапію вдало порівнюють з танцем. Для мене це порівняння не є метафорою. Я займаюся і танго, і терапією, консультації перемежовуються уроками. Іноді необхідно зусилля пам’ятати де я і утриматися у форматі.

Іноді здається, що певне терапевтичне завдання було б доречніше вирішувати, танцюючи у парі. Граничі, контакт, чутливість, фокус уваги, близькість, залежність та автономність – все це тілесно відчувається у танго, можна помічати, спостерігати та експериментувати. Іноді розумію, що для вирішення певної проблеми у танго краще сісти на стільці.

Працюючи терапевтом, я зазвичай почуваюся у ролі партнерки. Слухати клієнта, бути повністю присутнім, бути розслабленим і зібраним, стійким, уважним і готовим до будь-якого руху. Давати клієнту зрозуміти, що чуєш і розумієш його, але не рухатися, доки не відчуєш достатньо енергії. І тільки коли енергії та щільності контакту достатньо, починати рухатися разом із клієнтом, інтерпретувати музику у заданих ним рамках. Думаю, для опису цієї ролі дуже підходить вираз «активне слідування».

Іноді доречнішою є роль партнера: того, хто забезпечує опору для клієнта і задає структуру. Слухає музику (контекст), відчуває стан клієнта та вирішує, на яку фігуру вести. Пропонує, але не починає рух, доки не отримає згоду і не переконається, що в обох достатньо ресурсів задуманий крок розпочати та завершити, безпечно, зручно та красиво. Уважний до бажань клієнта, готовий надати місце, час та підтримку для самовираження. І якщо енергії у клієнта достатньо, здатний повернутися до ролі партнерки.

Для мене і танго, і терапія вирішують два спільні завдання. Перша: привнести більше імпровізації та спонтанності у танець клієнта. Послабити напругу, урізноманітнити структуру, допомогти переконатися, що помилок не буває. Друга: допомогти клієнту зробити із сольного танцю – парний. Виражати себе через іншого, бути між Я і Ти. Обидва ці завдання бачу, як дві грані одного прагнення — «самовираження у відносинах», — парний танець, у якому кожен уважний себе, до іншого, до музики життя.