Блог

Мій ранок скажено оптимізований: намагаюся вбити будильник, запускаю ФБ, ставлю чайник, насипаю кави в чашку, поки чайник закипає – курю і переглядаю повідомлення, заливаю каву, йду в душ. Пити каву в душі – погана ідея, вода гасить цигарку. Не пробуйте. З другою цигаркою п’ю каву. Починаю прокидатися.

Сідаю в машину, закурюю, повертаю ключ запалювання – все одночасно. Хоча це могли бути три окремі приємні ритуали. У Честертона є детектив, там батько Браун “вгадує” американського шпигуна – той п’є коньяк і палить сигару одночасно. У ті часи естетична нечутливість янкі сильно ранила тонкі душі англійських аристократів. Для мене звичайно і нормально розмовляти телефоном та писати повідомлення у ФБ на комп’ютері одночасно. Якість спілкування не страждає, чесно. Страждаю я.

Безнадійна багатозадачність – не єдина проблема. Є менш очевидна: ми рідко дозволяємо собі повністю видихнути, і ще рідше залишаємо час на паузу між видихом та вдихом. Класичний цикл контакту в Гештальті нагадує вдих та видих. У самому спрощеному вигляді він описується так: преконтакт, контакт, постконтакт.
Проходячи повз полицю з книгами, я зупиняюся, відчуваю невиразне бажання щось почитати. Проводжу пальцем по корінцях, ага, ось Іздрик, так, можливо. Відкриваю навмання, ось воно, якраз згадував цей вірш. Сідаю у крісло, читаю. Після прочитання мені потрібно якийсь час: дати рухливим образам заспокоїтися, згаснути, закінчити діалоги, розкласти по скриньках неясні фрагменти спогадів та асоціацій. Такий собі подовжений видих. Через деякий час настає тиша. Пауза після видиху. Цикл завершений, можна виринати у реальність.
Але в житті так не буває: мені треба в душ, каву пити.
Тому деякі сучасні психотерапевти стверджують, що класичний опис циклу контакту вже не відповідає дійсності. Ми входимо до наступного циклу не закінчивши попередній. У нас купа «хвостів», уривків енергії незавершених контактів, з якими ми мчимо до наступного. І тільки Phillip Morris постачає паузи по двадцять штук у пачці. Це не добре і непогано. Можна спробувати інакше.

Аріє Бурштейн радить спостерігати за звичними діями. Не починати наступну справу, рух, ритуал, думку, не завершивши попередні. Робити між ними паузи. Тоді рутина стає музикою.
Так, це повільніше. Друкуючи текст, ви відчуваєте, як палець торкається клавіші? Це може бути приємним. Швидкість знижується. Але якщо не відчувати, життя справді минає. Поки що ви друкуєте текст.

Аналогія з музикою мені близька. Хороші виконавці шанобливо ставляться до кожної ноти. У найшвидшому темпі звуки “не склеюються”. У середньому та повільному – чутно початок, середину та закінчення кожної ноти. Кожна фраза має ясне закінчення, кожна пауза є значною. Вони грають так, начебто весь час належить лише їм.

Ви можете помічати свої звичайні дії, розрізняти початок та закінчення, дозволяти собі паузи. Можете перетворити свій скажено оптимізований ранок та рутину на музику.

“Ми впливаємо один на одного тим, хто ми є і як ми є” (Аріє Бурштейн). Тільки справжнє, дійсне бере участь у контакті. Спроби діяти якось, бути якимось із почуття «треба», з бажання справити враження чи досягти результату — все це або повз, або проти «разом».

Найбільший подарунок, який я взяв у Аріє Бурштейна: дозвіл не бути якимось і нічого не робити (do nothing) у взаємодії з іншим. Звучить парадоксально, але працює.

Аріє запропонував експеримент: стати з партнером на великій відстані та просто побути разом. Не намагатися бути милими, привітними, дбайливими, не намагатись якось взаємодіяти. Не прагнути інтенсивно і напружено бути присутніми. Можна навіть не дивитись. Просто бути.

Цей, на перший погляд, мінімальний дотик виявився зворушливим і глибоким. Я є, і знаю, що ти є. І сподіваюсь, що ти мене помічаєш. Здавалося, ми дві іскорки в нескінченній темряві, сутність яких виражається двома словами «Я є». У цьому ми однакові. Коли ми зізнаємось у цьому, коли визнаємо цю сутність іншого, виникає почуття, протилежне самотності. Освідчуватись один одному в існуванні – навіть інтимніше і глибше, ніж освідчитися в коханні. Навряд чи можливо та потрібно щось більше.

На те, щоб бути якимось і робити щось особливе, йде багато сил, це вимагає зміщення фокуса з людини та себе на маску, роль, на “щось” і “якось”. Це не допомагає бути разом.

Бути разом, у контакті можна лише собою. Але «бути собою» – нерозв’язне завдання і невірне формулювання питання, через яку з іронією та роздратуванням пройшовся Перлз. Людина в масці є людиною в масці. Замість «бути собою» Перлз пропонував реагувати відповідно актуальній ситуації. Тільки як це робити, не сказав.

Намагатися бути собою – це оголошувати урочистий вихід на сцену Ідеального Я. У кращому разі це спроба бути якимось муміфікованим собою з минулого досвіду, із вчорашніх уявлень про себе. Ми не тільки змінюємося щохвилини, ми ще й змінюємося залежно від ситуації, від людини, з якою взаємодіємо.

Замість того, щоб безнадійно прагнути бути собою, я можу помічати бажання бути якимсь, діяти якось. Я можу ці бажання відпускати як непотрібні. Я знаю, що вони не допоможуть разом. Я знаю, що вони не допоможуть справити найкраще враження. Не бути не собою майже можливо.

Є й зворотний бік, про який Аріє не згадував. Ти можеш не бути таким, яким тебе хочуть бачити інші, не робити те, чого хочуть від тебе інші. Це також не допоможе бути разом.

Дозвіл не бути якимось, не намагатися досягти результату — величезне полегшення. Вивільняється багато енергії, прокидається по-дитячому жива, але спокійна цікавість.

У психотерапії виникло безліч ідей, яким краще залишатися в кабінеті психотерапевта і не ускладнювати людям зовні й без того непросте життя. Це «жити тут і зараз», це «відкиньте свій розум і залиште лише почуття». Усе це психотерапевтичні техніки.

Дозвіл не бути якимось, не бути не собою — про інше. Він для життя зовні, для будь-якої взаємодії. Крім функціональних: у відносинах бос-підлеглий, поліцейський–порушник застосовувати не варто.

Є й зворотний бік цього дозволу – чутливість до фізичної нестерпності до насильства і само-насильства. До спроб інших змінити тебе, до своїх звичних та виснажливих спроб бути якимось і обов’язково робити щось. Гарні подарунки дорого коштують.

Психотерапію вдало порівнюють з танцем. Для мене це порівняння не є метафорою. Я займаюся і танго, і терапією, консультації перемежовуються уроками. Іноді необхідно зусилля пам’ятати де я і утриматися у форматі.

Іноді здається, що певне терапевтичне завдання було б доречніше вирішувати, танцюючи у парі. Граничі, контакт, чутливість, фокус уваги, близькість, залежність та автономність – все це тілесно відчувається у танго, можна помічати, спостерігати та експериментувати. Іноді розумію, що для вирішення певної проблеми у танго краще сісти на стільці.

Працюючи терапевтом, я зазвичай почуваюся у ролі партнерки. Слухати клієнта, бути повністю присутнім, бути розслабленим і зібраним, стійким, уважним і готовим до будь-якого руху. Давати клієнту зрозуміти, що чуєш і розумієш його, але не рухатися, доки не відчуєш достатньо енергії. І тільки коли енергії та щільності контакту достатньо, починати рухатися разом із клієнтом, інтерпретувати музику у заданих ним рамках. Думаю, для опису цієї ролі дуже підходить вираз «активне слідування».

Іноді доречнішою є роль партнера: того, хто забезпечує опору для клієнта і задає структуру. Слухає музику (контекст), відчуває стан клієнта та вирішує, на яку фігуру вести. Пропонує, але не починає рух, доки не отримає згоду і не переконається, що в обох достатньо ресурсів задуманий крок розпочати та завершити, безпечно, зручно та красиво. Уважний до бажань клієнта, готовий надати місце, час та підтримку для самовираження. І якщо енергії у клієнта достатньо, здатний повернутися до ролі партнерки.

Для мене і танго, і терапія вирішують два спільні завдання. Перша: привнести більше імпровізації та спонтанності у танець клієнта. Послабити напругу, урізноманітнити структуру, допомогти переконатися, що помилок не буває. Друга: допомогти клієнту зробити із сольного танцю – парний. Виражати себе через іншого, бути між Я і Ти. Обидва ці завдання бачу, як дві грані одного прагнення — «самовираження у відносинах», — парний танець, у якому кожен уважний себе, до іншого, до музики життя.

Іноді стикаюся із запитами, що ґрунтуються на уявній нечутливості, певній надміцності, ідеї тотального імунітету Дорослого до життя. На припущенні, що зріла, здорова людина спокійно проживає розрив стосунків, не турбується за рідних, не боїться втрат і невдач. Самодостатня, стійка та незворушний як асфальтовий каток.

Для мене це  близький і зрозумілий запит, і мені шкода, що я не знаю ліків від людяності та життя.

«Хочу кохання, але мені страшно, бо все зруйнується і буде боляче».

Що тут можна відповісти? Якщо зруйнується, то так, буде. Більше того, у психотерапії чутливість зросте. Тож, мабуть, буде ще болючіше. Морфію в арсеналі немає.

І нормально боятися та тривожитися, відчувати біль. Вони посилені в рази саме тому, що людина вважає їх ненормальними, а себе неправильною, бореться з собою і з ними, вона боїться свого страху і тривожиться через тривогу. Біль, страх і тривога зведені у ступінь їхнього неприйняття. Від життя в психотерапію не втечеш. Воно там має філію.