Вина та сором

Про сором

Тут вже одне х*йло приперлося розповідати нам, як жити, що думати, і які цінності правильні.
Тому, якщо хтось зі своїх каже вам, що за кордон тікають щури, всі чоловіки повинні зараз стріляти (переклад: захищати можна тільки зі зброєю, і треба захищати не вашу сім’ю, а його сім’ю), всі жінки мають в’язати борщ та варити сітки, – посилайте слідом за кораблем.
Ви самі визначаєте своє місце та краще знаєте, де і як ви корисні. І кому.

І про вину

Її зараз можуть відчувати майже всі, окрім Привиду Києва. Та й він, мабуть, як колись Шіндлер, вважає, що міг би зробити більше.
Чого я тільки не чув за ці дні. Винен, що вчасно не забрав сім’ю, винен, що забрав, що не вивчав військову справу, що моє місто бомблять менше за сусіднє, що спав, що є їжа.

Запам’ятайте як мантру: винні ті, хто нас прийшов вбивати. І це точно не ви.

Жахливий час

Жахливий час. Начебто замість повітря вдихаю горе та біль. І страшно від думки про наступний подих.
Але це не все.
Мені згадується органний концерт. Я сидів неподалік дуже старої жінки та добре бачив її обличчя. Її плечі тремтіли, по зморшках текли сльози, і вона посміхалася як маленька дівчинка, вона справді світилася. Не щастям. Це була якась суміш справжності, щирості, любові, смирення та сили. Я тоді здивувався, наскільки вражає музика, якщо слухати через обличчя іншої людини.
А ще згадується, як уперше почув Лакримозу. Коли по всьому тілу по шкірі мурашки від захоплення і чогось нестерпно справжнього.
І зараз я слухаю історії про знайомих та незнайомих людей, короткі розповіді клієнтів, і відчуваю щось подібне, тільки сильніше. Зазвичай, на сесіях плачуть клієнти, а зараз, схоже, терапевти.
На перший погляд, звичайні жінки по три доби везуть машиною лежачих рідних, маленьких дітей, разом із кішками та вазонами, та випадковими людьми, яким потрібна допомога. Чоловіки, які в нормальному житті перекладають папірці, проїжджають пів країни через блок-пости та вибухи, щоб вивезти сім’ю. Діти втішають батьків такими простими й сильними словами, яким позаздрили б Старий Заповіт та Шекспір. Пояснюють, як улаштований світ і чому нині немає чужих. І чому вони йдуть допомагати. Або вбивати. Люди знаходять одне для одного слова, щоб вибачитися і пробачити те, що боліло багато років. Знімають безглузді маски, які носили більшу частину життя, і стають справжніми.
Я бачу, якими міцними бувають тендітні та чутливі. І якою чистою, сильною та живою може бути ненависть.
Може колись я зможу розповісти ці історії. Зараз це неможливо, дуже багато хто, навіть ті, хто зі мною не розмовляв, впізнають себе.
Зараз я можу лише слухати та бачити. І відчувати, що вдихаю не лише горе та біль, а й величезне кохання, лють і силу.

Танго-сповідь

Ще на початку березня (як давно це було!) ми сподівались тримати в руках нашу нову паперову книжку – “Танго-сповідь”. Це мала бути дуже красива книжка, ми вклали в неї багато серця.
Так не сталося.

Але навіть зараз варто робити щось з нормального життя і читаті щось крім новин, хоча б декілька хвилин на день.Тому ми вирішили зараз розповсюджувати нашу книжку електронній формі.
Ви допомагаєте ЗСУ, ми відправляємо вам книжку.
Знаю, що всі і так допомагають скільки можуть без усяких «заохочень». Але якщо ви придбаєте таким чином книжку, це буде для авторів суттєвою моральною підтримкою.
А на папері ми її обов’язково надрукуємо. Сподіваюсь, скоро.

Отримати електронну книжку можна так:

1. Допомогти ЗСУ / постраждалим грошима (будь-яка сума):
– рахунок НБУ для ЗСУ: https://bit.ly/3BXlN2Y
– рахунок НБУ для постраждалих від війни: https://bit.ly/3hBm9CR
– фонд «Повернись живим»: https://savelife.in.ua/donate/

2. Відправити на вайбер +380964475204 скриншот платежу, або просте повідомлення.

Про книжку:

Вона для тих, хто танцює танго, або тільки мріє, або лише бажає торкнутися емоцій та культури цього танцю. Щиро та відверто, зсередини:

50 есе тангерос-психотерапевтів Ігоря Забути та Емми Кологривової на межі танцю та психотерапії;

вірші тангери-поетеси Катерини Єгоренкової, що звучать так, як танго відчувається тілом;

ілюстрації-витинанки Нати Діденко – почуття і рух, стисло і пронизливо, на папері.

Про танго зсередини:
про чоловіче та жіноче,
про самотність і недовіру,
про близькість та інтимність,
про ведення та слідування,
про щирість і відвертість,
про те,як танго віддзеркалює та змінює людей і їхнє життя.

Дякуємо!

Тримаймося!

Нас не тому вчили

Я точно не воєнний психолог. Нас не тому вчили та весь досвід про інше. І я сам ніколи не жив усередині війни. Величезна кількість безплатних лекцій та курсів провідних психотерапевтів усього світу (велике їм за це спасибі!) допомагають, але не готують до такого.
Що я встиг зрозуміти за цей нескінченний місяць:
Психотерапія точно потрібна, можливо, навіть більше, ніж до війни. Я не про кризове консультування, а про звичну психотерапію. Болю зараз незрівнянно більше, з нею звертаються.
Витримати цей біль важко. Якщо раніше вистачало сміливості спускатися з клієнтом «в глибину його особистого пекла», то тепер пекло – на поверхні, воно не тільки особисте, воно створюється людьми, і те, що ці люди роблять, обурює демонів. Я стикаюся з подіями та почуттями, на які мені страшно, і часто неможливо дивитися прямо.
Клієнти звертаються із запитанням: «як жити всередині війни» або «як вписати війну у своє життя». Те саме питання у мене. Відповіді немає. Може це і добре, немає спокуси нав’язувати свою відповідь.
Знайшов собі два орієнтири для деякого спрощення роботи.
Перший: клієнт у гострому стресі чи в кризі? Спрощено: криза зачіпає все – тіло, психіку, соціальні зв’язки; у стресі щось залишається більш-менш збереженим. Треба підтримати хоча б щось одне, і криза перетвориться на стрес.
Другий: війна для клієнта – це фігура чи фон? Хтось шукає у відповідь питання, як війна вплине моє життя (фігури ті самі, але підсвічуються іншим фоном); хтось фокусується (фізично, емоційно) на самій війні, а все інше перейшло у фон.
В усіх чотирьох випадках різна робота.
Навіть клієнти, які не постраждали явно, так чи інакше переживають горе: життя, яке було раніше, вже не повернеться. Це горе усвідомлюється в різній мірі. Не зовсім розумію, наскільки та в яких ситуаціях доречно підтримувати або підсилювати це усвідомлення.
Не зовсім зрозуміло, що робити із чутливістю. Ми звикли її підтримувати, “розморожувати”. Зараз це здається недоречним – і так нестерпно. З іншого боку, без чутливості не відреагуєш на небезпеку (ні на зовнішню, ні на руйнівні внутрішні процеси). Та й пропустити кілька місяців (років?) життя – теж не найкраща стратегія.
Нормально, якщо суттєва частина сесії йде на те, щоб відповісти на запитання клієнта, в якій ситуації та в якому стані я сам. Людині важливо, як почувається людина навпроти.
Перестав відкрито пропонувати безплатні сесії (але проводити продовжую безплатно). На «безплатно» у половині випадків відгукуються люди, яким просто хочеться безплатного. Той, хто дійсно потребує допомоги, але не має можливості заплатити, так і пише. Тоді працюю безплатно. А є люди, які тяжко постраждали та мають повне право розраховувати на безплатну допомогу, але просять номер картки.
Задумався про те, що війна – звичний фон, контекст життя для багатьох поколінь наших предків. Мир траплявся рідко. А значить, і ми здатні пережити війну, в нашу психіку вбудовані потрібні механізми та є запас міцності. Говорю клієнтам про це.
Ще говорю про те, що важливіше допомагати, ніж розбиратися з почуттям провини. І важливіше не потрапити під обстріл, ніж позбутися тривоги. Іноді після цих слів провини та тривоги меншає.

Місіс Хадсон

Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.

Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.

Желания

Много чего хотелось, было бы время. Неожиданно на голову свалилась куча времени. Но ничего не хочется. Да и времени, на самом деле, стало меньше. Примерно это слышу от клиентов и друзей.

Есть такая идея: у вас должны быть желания, четкие, понятные. Не знаю, чья это идея. Думаю, маркетологов. И вам должно быть интересно с собой. Это придумали родители, которым лень было общаться со своими детьми.

Здоровье – это когда интерес направлен наружу (Перлз). Если снаружи ничего интересного, не иметь внятных желаний – вполне здорово. Если интересное есть, но его нельзя получить, вполне здорово не развивать тему.

Есть немного детское представление о желаниях: если я чего-то хочу, мне не лень, мне не жалко усилий. Нет, может быть лень, может быть жалко. Лень предохраняет от чрезмерной растраты сил и времени (которого нет).
Дети хотят запретного и недостижимого, взрослые не научились хотеть разрешенного и доступного. В парке я был раза три за десять лет. Сейчас всё время хочу в парк. Но нельзя.
Сейчас вполне здорово регрессировать в детство.

Трудно заметить желания, когда вся сцена занята одной здоровенной фигурой. Можно ее игнорировать, но тогда она станет еще более крупной фигурой избегания.

Может быть сейчас самое время позволить себе не знать, чего хочется, и отдохнуть от своих, и особенно, не своих, желаний.
Кстати, Будда рекомендовал их не иметь. А он в этом разбирался.

О психо-текстах

Как не читая понять, что текст имеет мало общего с психотерапией?

Осуждение
Мысль не моя, это мнение уже высказал в ФБ кто-то из украинских психотерапевтов. Но мне она так нравится, и я ее так долго думал, что уже должно сработать правило приобретательной давности. Психотерапевт не осуждает. Он относится к инфантильному нарциссизму, как медик к гипертонии, и не говорит «что ж вы так, приходите, когда вылечитесь». Текст с оттенком осуждения – это не о психотерапии.
Осуждать – плохо, осуждающие – горите в аду.

Советы
Психотерапевты изо всех сил не дают советов. Единственный возможный совет – «почувствуй / пойми / реши сам» или «приходи в следующую субботу», или «оплати пропуск». Кроме этого, психотерапевт не знает, что вам делать с вашей жизнью.
Не следуйте чужим советам и не читайте тех авторов, которые их дают.

Знание истины
Психотерапия, хоть и использует (иногда) научный метод – не наука. Это творчество, искусство. Безнадежная попытка понять (не всегда умом), а не объяснить. Психотерапевт с высокой уверенностью не знает, как правильно жить и быть счастливым.
Не верьте тем, кто знает и истину уже постиг. Они ошибаются. Я это точно знаю.

с) Игорь Забута, психотерапевт
izabuta.com

***>>>

Еще раз об основной компетенции психотерапевта.