Бувають стани, коли немислимо працювати. Здається, ти просто не здатний співчувати іншому, почути його. Тебе на себе не вистачає, ти зі своїми почуттями не впораєшся.
Але звично “займаєш” терапевтичну позицію. Ти весь для клієнта. І якось виходить: і бачиш його, і чуєш, і співпереживаєш.
І на 60 хвилин перестаєш відчувати свій біль.Тоді розумієш: так, це справді дар, привілей, мало кому доступний.
Тут вже одне х*йло приперлося розповідати нам, як жити, що думати, і які цінності правильні. Тому, якщо хтось зі своїх каже вам, що за кордон тікають щури, всі чоловіки повинні зараз стріляти (переклад: захищати можна тільки зі зброєю, і треба захищати не вашу сім’ю, а його сім’ю), всі жінки мають в’язати борщ та варити сітки, – посилайте слідом за кораблем. Ви самі визначаєте своє місце та краще знаєте, де і як ви корисні. І кому.
І про вину
Її зараз можуть відчувати майже всі, окрім Привиду Києва. Та й він, мабуть, як колись Шіндлер, вважає, що міг би зробити більше. Чого я тільки не чув за ці дні. Винен, що вчасно не забрав сім’ю, винен, що забрав, що не вивчав військову справу, що моє місто бомблять менше за сусіднє, що спав, що є їжа.
Запам’ятайте як мантру: винні ті, хто нас прийшов вбивати. І це точно не ви.
Жахливий час. Начебто замість повітря вдихаю горе та біль. І страшно від думки про наступний подих. Але це не все. Мені згадується органний концерт. Я сидів неподалік дуже старої жінки та добре бачив її обличчя. Її плечі тремтіли, по зморшках текли сльози, і вона посміхалася як маленька дівчинка, вона справді світилася. Не щастям. Це була якась суміш справжності, щирості, любові, смирення та сили. Я тоді здивувався, наскільки вражає музика, якщо слухати через обличчя іншої людини. А ще згадується, як уперше почув Лакримозу. Коли по всьому тілу по шкірі мурашки від захоплення і чогось нестерпно справжнього. І зараз я слухаю історії про знайомих та незнайомих людей, короткі розповіді клієнтів, і відчуваю щось подібне, тільки сильніше. Зазвичай, на сесіях плачуть клієнти, а зараз, схоже, терапевти. На перший погляд, звичайні жінки по три доби везуть машиною лежачих рідних, маленьких дітей, разом із кішками та вазонами, та випадковими людьми, яким потрібна допомога. Чоловіки, які в нормальному житті перекладають папірці, проїжджають пів країни через блок-пости та вибухи, щоб вивезти сім’ю. Діти втішають батьків такими простими й сильними словами, яким позаздрили б Старий Заповіт та Шекспір. Пояснюють, як улаштований світ і чому нині немає чужих. І чому вони йдуть допомагати. Або вбивати. Люди знаходять одне для одного слова, щоб вибачитися і пробачити те, що боліло багато років. Знімають безглузді маски, які носили більшу частину життя, і стають справжніми. Я бачу, якими міцними бувають тендітні та чутливі. І якою чистою, сильною та живою може бути ненависть. Може колись я зможу розповісти ці історії. Зараз це неможливо, дуже багато хто, навіть ті, хто зі мною не розмовляв, впізнають себе. Зараз я можу лише слухати та бачити. І відчувати, що вдихаю не лише горе та біль, а й величезне кохання, лють і силу.
Ще на початку березня (як давно це було!) ми сподівались тримати в руках нашу нову паперову книжку – “Танго-сповідь”. Це мала бути дуже красива книжка, ми вклали в неї багато серця. Так не сталося.
Але навіть зараз варто робити щось з нормального життя і читаті щось крім новин, хоча б декілька хвилин на день.Тому ми вирішили зараз розповсюджувати нашу книжку електронній формі. Ви допомагаєте ЗСУ, ми відправляємо вам книжку. Знаю, що всі і так допомагають скільки можуть без усяких «заохочень». Але якщо ви придбаєте таким чином книжку, це буде для авторів суттєвою моральною підтримкою. А на папері ми її обов’язково надрукуємо. Сподіваюсь, скоро.
Отримати електронну книжку можна так:
1. Допомогти ЗСУ / постраждалим грошима (будь-яка сума): – рахунок НБУ для ЗСУ: https://bit.ly/3BXlN2Y – рахунок НБУ для постраждалих від війни: https://bit.ly/3hBm9CR – фонд «Повернись живим»: https://savelife.in.ua/donate/
2. Відправити на вайбер +380964475204 скриншот платежу, або просте повідомлення.
Про книжку:
Вона для тих, хто танцює танго, або тільки мріє, або лише бажає торкнутися емоцій та культури цього танцю. Щиро та відверто, зсередини:
50 есе тангерос-психотерапевтів Ігоря Забути та Емми Кологривової на межі танцю та психотерапії;
вірші тангери-поетеси Катерини Єгоренкової, що звучать так, як танго відчувається тілом;
ілюстрації-витинанки Нати Діденко – почуття і рух, стисло і пронизливо, на папері.
Про танго зсередини: про чоловіче та жіноче, про самотність і недовіру, про близькість та інтимність, про ведення та слідування, про щирість і відвертість, про те,як танго віддзеркалює та змінює людей і їхнє життя.
Я точно не воєнний психолог. Нас не тому вчили та весь досвід про інше. І я сам ніколи не жив усередині війни. Величезна кількість безплатних лекцій та курсів провідних психотерапевтів усього світу (велике їм за це спасибі!) допомагають, але не готують до такого. Що я встиг зрозуміти за цей нескінченний місяць: Психотерапія точно потрібна, можливо, навіть більше, ніж до війни. Я не про кризове консультування, а про звичну психотерапію. Болю зараз незрівнянно більше, з нею звертаються. Витримати цей біль важко. Якщо раніше вистачало сміливості спускатися з клієнтом «в глибину його особистого пекла», то тепер пекло – на поверхні, воно не тільки особисте, воно створюється людьми, і те, що ці люди роблять, обурює демонів. Я стикаюся з подіями та почуттями, на які мені страшно, і часто неможливо дивитися прямо. Клієнти звертаються із запитанням: «як жити всередині війни» або «як вписати війну у своє життя». Те саме питання у мене. Відповіді немає. Може це і добре, немає спокуси нав’язувати свою відповідь. Знайшов собі два орієнтири для деякого спрощення роботи. Перший: клієнт у гострому стресі чи в кризі? Спрощено: криза зачіпає все – тіло, психіку, соціальні зв’язки; у стресі щось залишається більш-менш збереженим. Треба підтримати хоча б щось одне, і криза перетвориться на стрес. Другий: війна для клієнта – це фігура чи фон? Хтось шукає у відповідь питання, як війна вплине моє життя (фігури ті самі, але підсвічуються іншим фоном); хтось фокусується (фізично, емоційно) на самій війні, а все інше перейшло у фон. В усіх чотирьох випадках різна робота. Навіть клієнти, які не постраждали явно, так чи інакше переживають горе: життя, яке було раніше, вже не повернеться. Це горе усвідомлюється в різній мірі. Не зовсім розумію, наскільки та в яких ситуаціях доречно підтримувати або підсилювати це усвідомлення. Не зовсім зрозуміло, що робити із чутливістю. Ми звикли її підтримувати, “розморожувати”. Зараз це здається недоречним – і так нестерпно. З іншого боку, без чутливості не відреагуєш на небезпеку (ні на зовнішню, ні на руйнівні внутрішні процеси). Та й пропустити кілька місяців (років?) життя – теж не найкраща стратегія. Нормально, якщо суттєва частина сесії йде на те, щоб відповісти на запитання клієнта, в якій ситуації та в якому стані я сам. Людині важливо, як почувається людина навпроти. Перестав відкрито пропонувати безплатні сесії (але проводити продовжую безплатно). На «безплатно» у половині випадків відгукуються люди, яким просто хочеться безплатного. Той, хто дійсно потребує допомоги, але не має можливості заплатити, так і пише. Тоді працюю безплатно. А є люди, які тяжко постраждали та мають повне право розраховувати на безплатну допомогу, але просять номер картки. Задумався про те, що війна – звичний фон, контекст життя для багатьох поколінь наших предків. Мир траплявся рідко. А значить, і ми здатні пережити війну, в нашу психіку вбудовані потрібні механізми та є запас міцності. Говорю клієнтам про це. Ще говорю про те, що важливіше допомагати, ніж розбиратися з почуттям провини. І важливіше не потрапити під обстріл, ніж позбутися тривоги. Іноді після цих слів провини та тривоги меншає.
Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.
Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.
Як не читаючи зрозуміти, що текст не має нічого спільного із психотерапією?
Осуд
Думка не моя, її висловив у Fb хтось із українських психотерапевтів. Але мені вона так подобається, і я її так довго думав, що вже має спрацювати правило набувальної давності.
Психотерапевт не засуджує. Він ставиться до “інфантильного нарцисизму”, як медик до гіпертонії і не каже «приходьте, коли вилікуєтесь». Текст із відтінком осуду – це не про психотерапію.
Засуджувати – погано, ті, хто засуджують – горіть у пеклі.
Поради
Психотерапевти щосили не дають порад. Єдина можлива порада – «відчуй, зрозумій» або «приходь наступної суботи» або «оплати пропуск». Крім того, психотерапевт не зізнаЄться, що вам робити з вашим життям.
Не слідуйте чужим порадам і не читайте тих авторів, які їх дають.
Знання істини
Психотерапія хоч і використовує (іноді) науковий метод, проте – не наука. Це творчість, мистецтво. Безнадійна спроба зрозуміти (не завжди розумом), а не пояснити. Психотерапевт із високою впевненістю не знає, як правильно жити та бути щасливим.
Не вірте тим, хто знає, і істину вже збагнув. Вони помиляються. Я це точно знаю.