Категорія: Body-in-Contact

Дотик – екзистенційний жест, звичайне диво.

Дотик – дитинство контакту. Дотиком ми повертаємося до довербального спілкування, до реальності взаємодії, фундаменту всього подальшого досвіду життя-з-іншим.

Дотиком ми повертаємо тілесність особистості. Ти є для мене не як моє уявлення про тебе, не як мої почуття до тебе. Я торкаюся тебе-твого, тебе-як-є.

Торкаючись, я говорю тобі: «ось ти», «ти є». Я посилюю твоє переживання твого Я. Що важливо – кажу тобі, що ти існуєш саме для мене.

Торкаючись, відчуваючи тебе, я відчуваю, що і Я є. За твоєю реакцією я дізнаюся, що існую саме для тебе.

Дотиком ми підтверджуємо нашу окремість, нашу самотність. Ми торкаємося границь і цим говоримо: «ось я, а ось – ти».
Але ми переконуємося і в нашій спільності, можливості бути в цій самоті разом.

Чутливість, особливо тілесна, може бути сумнівним благом. Є люди, для яких те, що відбувається навколо, і так занадто голосно і яскраво. А є такі, для кого не відчувати своє тіло – єдиний вихід.

Відчувати, помічати – лише перший крок. Мені здається важливим не просто помітити, а й визначити своє ставлення до того, що помітив. Якщо дати собі час, ставлення може бути глибшим, ніж з першого погляду. Іноді біль – це почуття, що частина тіла жива. Іноді напруга – стримане бажання чи небажання руху, а рух – якоїсь складної дії, розв’язання проблеми. Якщо не поспішати, можна знайти важливе.

Зв’язати відчуття із почуттями, поставитися до них – маленький крок до цілісності.

Можна піти далі: визначити, як тіло загалом реагує на те, що помічаєш. Ніщо у тілі не існує тільки локально, тільки у якомусь окремому місці. Хто займається танцями чи бойовими мистецтвами, знає – «причина завжди нижче». Положення стоп впливає на напругу в плечах, прикус – на поставу загалом. Ми дивовижно і чудово влаштовані. Соматики та кінезіологи можуть багато про це розповісти. А ми можемо багато чого відчути. І знову повернутись до другого кроку – визначити своє ставлення до того, що відчуваєш, але вже не локально, а, наскільки це можливо, «усім собою».

Розширити поле сприйняття – ще один крок до цілісності.

І найважливіше, без чого всі попередні кроки мають малу цінність: визначити, як те, що відбувається в тілі, пов’язане з ситуацією, оточенням, з «життєвим світом». З місцем, де знаходишся, з тим, що зараз бачиш і чуєш. З іншою людиною, виразом її обличчя, її рухами та словами. Без цього кроку вся «тілесна усвідомленість» – лише тілесний еготизм, ілюзія тіла, що існує окремо, у вакуумі. Організму без середовища.

“Шкіра – найглибше в людині” (Поль Валері), вона дозволяє відчувати іншого і таким чином відчути себе. Перлз називав контакт «дотиком, що торкається». Дотик – простий жест, що може призвести до глибокого усвідомлення себе з іншим.

Між торканням та дотиком різниця, як між уривком шансону з вікна авто та органним концертом, квитки на який були куплені за місяць і який слухав усім тілом.

Це мене не стосується. Не торкайся мене! Можна торкнутися різних тем у розмові, а можна доторкнутися глибокого і важливого.

Ми торкаємось один одного у транспорті. У годину пік торкання можуть бути відчутними, але навіть якщо від цього з’являються діти, їх просто здають у депо і забувають. З них згодом виростають кондуктори.

Можна випадково торкнутися руки, передаючи стаканчик з кавою, а можна доторкнутися так, що дотик буде смачнішим за саму каву.

У дотику – магія. Дотиком благословляють, через нього передається святість, їм лікуються хвороби, після рукостискання з великою людиною руку кладуть у шафу і показують онукам у свята.

Торкання випадкове. Дотик – навмисний, свідомий. Саме до тебе, саме так, саме зараз. Дотик – не обов’язково інтимний, але обов’язково дуже особистий.

У дотику – окремість та спільність. У дотику – доказ існування двох.

Дотиком я кажу тобі: Ти є. Я це підтверджую. Ти інший. Я хочу відчути тебе”.

Дотиком я кажу собі: «Я є. Завдяки тобі я це відчуваю. Я можу відчувати себе окремим разом з тобою».

У безтілесній культурі важко говорити про тіло. Доводиться створювати нові слова, які ми навіть не намагаємось перекласти. Embodyment, BodyMind, Embodied Relational Gestalt. Всі ці підходи – спроби подолати розщеплення тілесного та психічного, повернути людському Я тілесність.

Психотерапія починалася з канапи, із занурення в себе, дослідження себе за допомогою провідника та інтерпретатора. Пізніше прийшло розуміння, що у взаємодії, у людському спілкуванні більше можливостей. Навіть про особистість стали говорити не як про «річ в собі», а як процес між людьми.

Але тіло все ще на канапі. Ми спостерігаємо за своїм тілом, за своїм диханням, своїм заземленням, шукаємо у своєму тілі почуття. Ми все це робимо, спрямовуючи погляд усередину. Тіло – все ще «річ у собі». Самотнє тіло.

Десять років танго та сім років танго-терапії – особливий досвід. Звикаєш думати про тіло як про те, що відбувається між людьми.

Ми можемо самостійно стежити за своїм диханням, намагатися зробити його вільним. Але коли партнерка каже тобі “ти не дихаєш”, “мені тривожно, коли ти затримуєш дихання”, “я з тобою перестаю дихати”, ми дізнаємося про себе більше, і часто – раніше, ніж могли б це зробити самостійно.

Ми можемо здогадуватися, намацувати, що таке «заземлення» через описи і власні відчуття. Але коли партнерка каже «я не відчуваю опору», «мало землі під твоїми ногами», ми дізнаємося про щось реальне, неметафоричне.

Інша людина може повідомити нам, наскільки ми плавно рухаємось, наскільки ми м’які, напружені, щільні, аморфні, передбачувані. Може нас зобразити, описати.

Проблема усвідомлення тіла через власні відчуття в тому, що ми ходили до школи, прокидалися будильником, сиділи, коли хотілося бігати, працювали, коли втомлювалися, носили незручний одяг і постуру. Роками ігнорували своє тіло.

Проблеми у дисоціації* з тілом.

Наші апарат відчуттів відключений від того, що реєструє та вимірює, він не має до тіла надійного доступу. Ми можемо багато чого придумати про своє тіло. Ми здатні вигадати собі відчуття, читаючи медичну енциклопедію, але мало що можемо надійно, тонко і точно помітити. Але ми можемо цього вчитися. З іншою людиною.

З іншою людиною ми дізнаємося те, що самі з якихось причин не помічаємо. І головне: ми дізнаємося, як інша людина сприймає те, з чим взаємодіє, спілкується – наше тіло, нас. Вона називає наше тіло – нами, і так лікує наше розщеплення. А ми можемо щось змінити у своєму тілі, часто навпомацки, навмання – і дізнатися про результат.

Пізнання свого тіла через іншого – природний спосіб. Так пізнає себе дитина. Не через самозаглиблення, не через інтроспекцію, а через маму. Через свої реакції на скорочення стінок матки, піддаючись обіймам, відштовхуючи, хапаючи, притягуючи, відпускаючи – всі ці рухи контактні, їм потрібна інша людина. Тіло дитини спочатку міжособистісне, воно те, що відбувається поміж. Ми можемо повернути собі таке тіло, хоча б іноді, хоча б певною мірою.

_______
* Дисоціація з тілом дозволяє нам жити в місті, працювати в офісі, вбивати, їсти фастфуд, носити краватку та високі підбори.

Дихати означає відчувати. Дихання допомагає звільнити почуття і перетворити їх у рух.

Стримувати подих – спосіб не відчувати. Але це спосіб концентрації, звуження фокуса уваги.

У танці, у тілесній взаємодії ми потрапляємо у суперечливу ситуацію. Потрібна концентрація уваги, ми природно затримуємо подих. Але потрібно бути чутливими, для цього треба дихати.

Така сама суперечлива ситуація у клієнта у психотерапії. Необхідно сповільнитись і сфокусуватися – потрібна концентрація уваги. Одночасно потрібно підвищити чутливість, дати почуттям свободу, помічати все, що відбувається. Потрібно дихати.

У житті за межами танцю та психотерапії ситуація не менш суперечлива і набагато складніша.

На тілесних групах можна часто почути відчайдушне прохання ведучого «дихайте!». Це так само безнадійно, як сумно-популярне «дихай!» у психотерапевта. Декілька насильницьких вдихів та видихів, які нічого не дають, і знову ніхто нікуди не дихає.

Енергійне, свідомо посилене дихання – невдале рішення. Концентрація зникає, чутливість не підвищується. Насильницьке дихання нічим не краще, якщо не гірше за стримування. Працює вільне дихання.
Але сказати “дихайте вільно”, все одно, що сказати “розслабте плечі” (відомий жарт про те, як все відбувається з точністю до навпаки). Усі почнуть дихати насильно і напружувати все, окрім плечей.

Проблему “бездиханності” безглуздо атакувати в лоб. Вмовити вільно дихати так само безнадійно, як вмовити любити.

В Аріє Бурштейна я побачив, як не атакувати, і як не в лоб. На семінарах він як би між іншим коментує: «Я люблю уявляти собі легені, як крила ангела. Такі як малюють діти. Великі, на весь зал. Вони підіймаються, опускаються. І якимось чудовим чином нікому не заважають.
Ніхто не просить «дихай», ніхто не просить щось уявити, але вся зала починає дихати спокійно, вільно, подовжено. Не тільки грудьми та животом, а й ребрами вшир і спиною назад. Крила, вони на спині.

Аріє пропонує додати до руху голос, звук. Зі звуком неможливо не дихати.

Ті, кому нецікаві крила ангела, можуть скористатися метафорою акордеона, органа. У неї звук вбудований спочатку.

Крила ангела хороші тим, що тіло сприймає позу, в якій дихання не обмежується. Вона протилежна позі капрала на плацу з випнутими грудьми та втягнутим животом – не вдихнути, не видихнути.

У тілесній взаємодії дихання – не лише доступ до почуттів, не тільки спосіб перетворити почуття в рух, а й розв’язання проблеми фокуса уваги. Складно утримувати фокус на собі та на партнері одночасно. Але можна синхронізувати дихання в парі, тоді у фокусі будуть обидва.

При нагоді, відчуйте, чи немає у вас за спиною величезних м’яких крил ангела.