Категорія: Тексти

“Ми впливаємо один на одного тим, хто ми є і як ми є” (Аріє Бурштейн). Тільки справжнє, дійсне бере участь у контакті. Спроби діяти якось, бути якимось із почуття «треба», з бажання справити враження чи досягти результату — все це або повз, або проти «разом».

Найбільший подарунок, який я взяв у Аріє Бурштейна: дозвіл не бути якимось і нічого не робити (do nothing) у взаємодії з іншим. Звучить парадоксально, але працює.

Аріє запропонував експеримент: стати з партнером на великій відстані та просто побути разом. Не намагатися бути милими, привітними, дбайливими, не намагатись якось взаємодіяти. Не прагнути інтенсивно і напружено бути присутніми. Можна навіть не дивитись. Просто бути.

Цей, на перший погляд, мінімальний дотик виявився зворушливим і глибоким. Я є, і знаю, що ти є. І сподіваюсь, що ти мене помічаєш. Здавалося, ми дві іскорки в нескінченній темряві, сутність яких виражається двома словами «Я є». У цьому ми однакові. Коли ми зізнаємось у цьому, коли визнаємо цю сутність іншого, виникає почуття, протилежне самотності. Освідчуватись один одному в існуванні – навіть інтимніше і глибше, ніж освідчитися в коханні. Навряд чи можливо та потрібно щось більше.

На те, щоб бути якимось і робити щось особливе, йде багато сил, це вимагає зміщення фокуса з людини та себе на маску, роль, на “щось” і “якось”. Це не допомагає бути разом.

Бути разом, у контакті можна лише собою. Але «бути собою» – нерозв’язне завдання і невірне формулювання питання, через яку з іронією та роздратуванням пройшовся Перлз. Людина в масці є людиною в масці. Замість «бути собою» Перлз пропонував реагувати відповідно актуальній ситуації. Тільки як це робити, не сказав.

Намагатися бути собою – це оголошувати урочистий вихід на сцену Ідеального Я. У кращому разі це спроба бути якимось муміфікованим собою з минулого досвіду, із вчорашніх уявлень про себе. Ми не тільки змінюємося щохвилини, ми ще й змінюємося залежно від ситуації, від людини, з якою взаємодіємо.

Замість того, щоб безнадійно прагнути бути собою, я можу помічати бажання бути якимсь, діяти якось. Я можу ці бажання відпускати як непотрібні. Я знаю, що вони не допоможуть разом. Я знаю, що вони не допоможуть справити найкраще враження. Не бути не собою майже можливо.

Є й зворотний бік, про який Аріє не згадував. Ти можеш не бути таким, яким тебе хочуть бачити інші, не робити те, чого хочуть від тебе інші. Це також не допоможе бути разом.

Дозвіл не бути якимось, не намагатися досягти результату — величезне полегшення. Вивільняється багато енергії, прокидається по-дитячому жива, але спокійна цікавість.

У психотерапії виникло безліч ідей, яким краще залишатися в кабінеті психотерапевта і не ускладнювати людям зовні й без того непросте життя. Це «жити тут і зараз», це «відкиньте свій розум і залиште лише почуття». Усе це психотерапевтичні техніки.

Дозвіл не бути якимось, не бути не собою — про інше. Він для життя зовні, для будь-якої взаємодії. Крім функціональних: у відносинах бос-підлеглий, поліцейський–порушник застосовувати не варто.

Є й зворотний бік цього дозволу – чутливість до фізичної нестерпності до насильства і само-насильства. До спроб інших змінити тебе, до своїх звичних та виснажливих спроб бути якимось і обов’язково робити щось. Гарні подарунки дорого коштують.

Ніхто не задумував нас щасливими. Або хоч би здоровими. Нас взагалі ніхто не задумував, тому, а ні щасливими, а ні здоровими ми не зобов’язані бути. А психічно здоровими, схоже, і не можемо.

Особистість – те, що відбувається у взаємовідносинах. Тому ми жодною мірою не самодостатні.
І поки що нас не муміфікували, не особливо гармонійні та не дуже стабільні.

Ми були певною мірою травмовані, якщо були дітьми. Ми виросли та потрапили у світ чотирьох екзистенційних даностей, у порівнянні з якими вершники Апокаліпсиса (крім одного тезки) – мімімішні єноти.

Ми людяні тією мірою, якою невротичні. Іноді, надзвичайно красиво невротичні. І у цьому, схоже, є певна ілюзія сенсу.

Клієнти за сімдесят нечасто звертаються до психотерапевта. Ті декілька, з якими мені довелося працювати, справили сильне враження.

Перше, що помічаєш, це протяжність досвіду в часі. У їхньому житті встигло початися і не завжди завершитися безліч історій. Романтичне незакінчене кохання довжиною в 60 років, піввікові шлюби, в яких встигло відбутися все, що може статися між людьми за стільки часу. Їхні історії іноді довші, ніж моє життя.

Зміна міст та країн, професій, статусів. Вони встигли побути коханими та самотніми, бачили бідність, великі гроші, встигли зустріти та втратити багато друзів. Пережили те, що тільки починають боятися сорокарічні. Екзистенційні даності, про які ми говоримо з трепетом, це їхня буденність.

Їхній багатовимірний досвід схожий на мозаїку з тріщинами. Те, що відбувалося десятиліття тому, звучить зараз. Скелети в шафі вже не вміщуються, для них доводиться виділяти кімнати. І ці скелети вимагають завершення своїх історій.

Друге — дивовижне: вони такі самі, як тридцяти- та сорокарічні. Вони хочуть того ж. Побачень, мандрівок, романтики. Сексу, близькості. Майбутнього. Вони мріють так само, як двадцятирічні.

Є особливість: вони мають більше людей, яким дуже треба сказати щось важливе.

Працюючи із ними, часто складно розглянути дитинство. Між ними та дитинством багато великих значущих подій. Охопити все не виходить, можна працювати лише з тим, що тут і зараз.

Зате тІла у них ніби менше, воно прозоріше, витонченіше і не так голосно заявляє про себе, навіть через біль. І як це часто буває: що тихіше, то виразніше. Поруч із ними власні проблеми видно з більшої висоти, зрозуміла їх обмеженість і навіть незначність. Після сесії відчуваєш спокійну подяку і ще довго розкладаєш враження по поличках. Розумієш, наскільки тобі пощастило, і якийсь винятковий привілей з цими людьми працювати.

Здорові стосунки можна побудувати лише зі здоровою людиною. Психологічно здоровою, яка “пропрацювала” свої травми та неврози. Дехто вважає, що й самому необхідно бути таким самим здоровим. І зрілим і дорослим.

Для мене це звучить так само логічно та етично, як “Arbeit macht frei”.

Чи можна побудувати здорові стосунки із гіпертоніком? Астматиком? Адже це, кажуть, психосоматичні захворювання.

Чи може гайморит бути на заваді створенню здорових відносин? А дерматит? А як із інвалідністю?

Ми навчилися співчувати “справжнім” хворобам, фізичним захворюванням. Людина, хвора на діабет, вважається здатною до любові, роботи та до насолоди життям (визначення психічного здоров’я за Фрейдом).

Але психологічні проблеми, навіть у межах “норми”, так само стигматизуються, як і в позаминулому столітті. Нарцис, залежний, невротик – поза психотерапевтичним середовищем це лайка.

Чому психологічні проблеми викликають таку зневагу? Чому до них не виявляється таке ж співчуття, як до фізичних? Від нерозуміння? Або від того, що ми бачимо в іншій людині свої риси? Людина нам дається у комплекті. І там само ми даємося людям у комплекті. Своїм «неврозам» вона завдячує найпривабливішими рисами та цінними якостями. Як і ми Власне, «людина – це невроз» (Олена Калітеєвська). А до голови генія часто прикріплена дупа лиходія (автор).

Психотерапію вдало порівнюють з танцем. Для мене це порівняння не є метафорою. Я займаюся і танго, і терапією, консультації перемежовуються уроками. Іноді необхідно зусилля пам’ятати де я і утриматися у форматі.

Іноді здається, що певне терапевтичне завдання було б доречніше вирішувати, танцюючи у парі. Граничі, контакт, чутливість, фокус уваги, близькість, залежність та автономність – все це тілесно відчувається у танго, можна помічати, спостерігати та експериментувати. Іноді розумію, що для вирішення певної проблеми у танго краще сісти на стільці.

Працюючи терапевтом, я зазвичай почуваюся у ролі партнерки. Слухати клієнта, бути повністю присутнім, бути розслабленим і зібраним, стійким, уважним і готовим до будь-якого руху. Давати клієнту зрозуміти, що чуєш і розумієш його, але не рухатися, доки не відчуєш достатньо енергії. І тільки коли енергії та щільності контакту достатньо, починати рухатися разом із клієнтом, інтерпретувати музику у заданих ним рамках. Думаю, для опису цієї ролі дуже підходить вираз «активне слідування».

Іноді доречнішою є роль партнера: того, хто забезпечує опору для клієнта і задає структуру. Слухає музику (контекст), відчуває стан клієнта та вирішує, на яку фігуру вести. Пропонує, але не починає рух, доки не отримає згоду і не переконається, що в обох достатньо ресурсів задуманий крок розпочати та завершити, безпечно, зручно та красиво. Уважний до бажань клієнта, готовий надати місце, час та підтримку для самовираження. І якщо енергії у клієнта достатньо, здатний повернутися до ролі партнерки.

Для мене і танго, і терапія вирішують два спільні завдання. Перша: привнести більше імпровізації та спонтанності у танець клієнта. Послабити напругу, урізноманітнити структуру, допомогти переконатися, що помилок не буває. Друга: допомогти клієнту зробити із сольного танцю – парний. Виражати себе через іншого, бути між Я і Ти. Обидва ці завдання бачу, як дві грані одного прагнення — «самовираження у відносинах», — парний танець, у якому кожен уважний себе, до іншого, до музики життя.

Іноді стикаюся із запитами, що ґрунтуються на уявній нечутливості, певній надміцності, ідеї тотального імунітету Дорослого до життя. На припущенні, що зріла, здорова людина спокійно проживає розрив стосунків, не турбується за рідних, не боїться втрат і невдач. Самодостатня, стійка та незворушний як асфальтовий каток.

Для мене це  близький і зрозумілий запит, і мені шкода, що я не знаю ліків від людяності та життя.

«Хочу кохання, але мені страшно, бо все зруйнується і буде боляче».

Що тут можна відповісти? Якщо зруйнується, то так, буде. Більше того, у психотерапії чутливість зросте. Тож, мабуть, буде ще болючіше. Морфію в арсеналі немає.

І нормально боятися та тривожитися, відчувати біль. Вони посилені в рази саме тому, що людина вважає їх ненормальними, а себе неправильною, бореться з собою і з ними, вона боїться свого страху і тривожиться через тривогу. Біль, страх і тривога зведені у ступінь їхнього неприйняття. Від життя в психотерапію не втечеш. Воно там має філію.