психотерапевт
Глибоке, зважене есе Даріо Амодей, CEO Anthropic (Claude), про вплив штучного інтелекту на майбутнє: на розвиток біології та медицини, нейронауки та психотерапії, економіки, управління, роботу та сенс життя людей. Звісно, за умови, що ми подолаємо ризики, про які говорить Ной Харарі.
Текст грунтовний і довгий, важкий для розуміння, тому додаю конспект англійською та українською.
Ялом писав, що психотерапія – це дар, привілей.
Бувають стани, коли немислимо працювати. Здається, ти просто не здатний співчувати іншому, почути його. Тебе на себе не вистачає, ти зі своїми почуттями не впораєшся.
Але звично “займаєш” терапевтичну позицію. Ти весь для клієнта. І якось виходить: і бачиш його, і чуєш, і співпереживаєш.
І на 60 хвилин перестаєш відчувати свій біль.Тоді розумієш: так, це справді дар, привілей, мало кому доступний.
– Ненавиджу себе!
– За що ти так сильно себе любив?
Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.
Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.
Як не читаючи зрозуміти, що текст не має нічого спільного із психотерапією?
Осуд
Думка не моя, її висловив у Fb хтось із українських психотерапевтів. Але мені вона так подобається, і я її так довго думав, що вже має спрацювати правило набувальної давності.
Психотерапевт не засуджує. Він ставиться до “інфантильного нарцисизму”, як медик до гіпертонії і не каже «приходьте, коли вилікуєтесь». Текст із відтінком осуду – це не про психотерапію.
Засуджувати – погано, ті, хто засуджують – горіть у пеклі.
Поради
Психотерапевти щосили не дають порад. Єдина можлива порада – «відчуй, зрозумій» або «приходь наступної суботи» або «оплати пропуск». Крім того, психотерапевт не зізнаЄться, що вам робити з вашим життям.
Не слідуйте чужим порадам і не читайте тих авторів, які їх дають.
Знання істини
Психотерапія хоч і використовує (іноді) науковий метод, проте – не наука. Це творчість, мистецтво. Безнадійна спроба зрозуміти (не завжди розумом), а не пояснити. Психотерапевт із високою впевненістю не знає, як правильно жити та бути щасливим.
Не вірте тим, хто знає, і істину вже збагнув. Вони помиляються. Я це точно знаю.