Іноді стикаюся із запитами, що ґрунтуються на уявній нечутливості, певній надміцності, ідеї тотального імунітету Дорослого до життя. На припущенні, що зріла, здорова людина спокійно проживає розрив стосунків, не турбується за рідних, не боїться втрат і невдач. Самодостатня, стійка та незворушний як асфальтовий каток.
Для мене це близький і зрозумілий запит, і мені шкода, що я не знаю ліків від людяності та життя.
«Хочу кохання, але мені страшно, бо все зруйнується і буде боляче».
Що тут можна відповісти? Якщо зруйнується, то так, буде. Більше того, у психотерапії чутливість зросте. Тож, мабуть, буде ще болючіше. Морфію в арсеналі немає.
І нормально боятися та тривожитися, відчувати біль. Вони посилені в рази саме тому, що людина вважає їх ненормальними, а себе неправильною, бореться з собою і з ними, вона боїться свого страху і тривожиться через тривогу. Біль, страх і тривога зведені у ступінь їхнього неприйняття. Від життя в психотерапію не втечеш. Воно там має філію.