Любов до себе – не вольове рішення. Не можна полюбити себе тому, що так написано у розумній книзі.
Любов себе не виникає зсередини. Це подарунок від тих, хто нас любив у дитинстві та продовжує любити зараз. Є люди – дзеркала любові: вони відзеркалюють вас коханими. Якщо ви оточені такими дзеркалами, якщо вони супроводжують вас зараз, у вас є достатній запас теплого світла для любові до себе.
Якщо не пощастило, якщо запасу такого світла нема, не любити себе – чесне ставлення. Краще, ніж імітація любові.
Сказати «Я себе не люблю» – добрий початок. Це нульова точка, нейтральне ставлення. Надійне місце, з якого можна розпочати.
Для багатьох не любити себе – спосіб удосконалюватись. Спосіб заслужити на любов. Заслужити не вдасться. Але чогось досягти або чогось навчитися можливо. Тільки смак цих досягнень буде гірким.
Не любити себе – не хвороба, не трагедія та не вирок. Не варто ускладнювати відсутність любові себе ще й самоосудом. Є те, що є.
Зовсім інше ставлення себе – нелюбов.
Є дорослі діти, які не отримували любові.
А є дорослі діти, які отримували нелюбов.
Але продовжувати нелюбити себе – особистий вибір приєднуватися до тих, хто відзеркалював із нелюбов’ю. Нелюбити себе навіть граматично заборонено.
Продовжувати нелюбити себе – особистий вибір приєднуватись до культурної норми. Так, ми грішні і порочні за своєю природою, потребуємо вдосконалення, перероблювання і перетоплення, ми товсті і волохаті, ми повинні виправдовувати наше існування.
І ми вибираємо продовжувати у це вірити.
Ми здатні повернутися до нульової точки – просто і чесно не любити.
Людські дзеркала мають свій колір та фактуру, свою кривину. Але всі вони певною мірою відбивають світло, яке на них потрапляє. Наше світло. Часто викривлено, але наше.
Хтось може любити від надлишку подарованого йому теплого світла. Хтось – від голоду за цим світлом.
Але любити іншого – завжди сміливе рішення. Воно пов’язане з великим ризиком неприйняття. Але воно пов’язане і з шансом відзеркалитися коханими.