Жахливий час. Начебто замість повітря вдихаю горе та біль. І страшно від думки про наступний подих.
Але це не все.
Мені згадується органний концерт. Я сидів неподалік дуже старої жінки та добре бачив її обличчя. Її плечі тремтіли, по зморшках текли сльози, і вона посміхалася як маленька дівчинка, вона справді світилася. Не щастям. Це була якась суміш справжності, щирості, любові, смирення та сили. Я тоді здивувався, наскільки вражає музика, якщо слухати через обличчя іншої людини.
А ще згадується, як уперше почув Лакримозу. Коли по всьому тілу по шкірі мурашки від захоплення і чогось нестерпно справжнього.
І зараз я слухаю історії про знайомих та незнайомих людей, короткі розповіді клієнтів, і відчуваю щось подібне, тільки сильніше. Зазвичай, на сесіях плачуть клієнти, а зараз, схоже, терапевти.
На перший погляд, звичайні жінки по три доби везуть машиною лежачих рідних, маленьких дітей, разом із кішками та вазонами, та випадковими людьми, яким потрібна допомога. Чоловіки, які в нормальному житті перекладають папірці, проїжджають пів країни через блок-пости та вибухи, щоб вивезти сім’ю. Діти втішають батьків такими простими й сильними словами, яким позаздрили б Старий Заповіт та Шекспір. Пояснюють, як улаштований світ і чому нині немає чужих. І чому вони йдуть допомагати. Або вбивати. Люди знаходять одне для одного слова, щоб вибачитися і пробачити те, що боліло багато років. Знімають безглузді маски, які носили більшу частину життя, і стають справжніми.
Я бачу, якими міцними бувають тендітні та чутливі. І якою чистою, сильною та живою може бути ненависть.
Може колись я зможу розповісти ці історії. Зараз це неможливо, дуже багато хто, навіть ті, хто зі мною не розмовляв, впізнають себе.
Зараз я можу лише слухати та бачити. І відчувати, що вдихаю не лише горе та біль, а й величезне кохання, лють і силу.