Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.
Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.