Я ніколи не любив ані слово “дисципліна”, ані саму дисципліну, ані людей, які її вимагали чи проповідували. Неприємні асоціації та відчуття в тілі. Досі не зовсім осягнув, що це взагалі таке. Але дещо зрозумів у роботі з клієнтами, які хотіли собі більше цієї дисципліни.
Ось клієнт – директор компанії – скаржиться, що з дисципліною в нього не настільки добре, як хотілося б. В зал не ходить, книжку не пише, вже третю мову не вчить. Питаю: “Але ж ти якось ходиш щодня на роботу, гуляєш таксу?” Звісно. Але як це можливо без дисципліни? Питаю далі: “А ти ж запланував собі, коли саме маєш сісти книжку писати? День, час?” Виявляється, ні. Тобто насправді не збирався, але не писав.
Нам з дитинства чітко говорили дві речі:
1. коли робити;
2. чи обовʼязково це робити.
Коли приходити на урок, коли буде екзамен. В дорослому житті – на роботі – посадові інструкції, функціональні обовʼязки, дедлайни, строки сплати комунальних і податків. Завжди визначено, коли, що і як, і, головне, визначена обовʼязковість. Тут мова про дисципліну взагалі не йде, тут про слухняність. “Виконавча дисципліна” – це взагалі оксюморон. Правильно – “виконавча слухняність”.
А книжку можна писати коли захочеш, в т.ч. ніколи, а можна взагалі не писати. І треба прийняти рішення писати і визначити, коли саме. І скільки часу приділити, і що ти не зможеш зробити у цей час, чим пожертвуєш. Але слухняні рішень не приймають.
Дисципліна – це свого роду бунт. Я буду робити не те, що від мене вимагають начальник, держава, родина, система, культура, психолог, який радить відпочивати, а те, що сам вирішив. І коли вирішив. І сам вирішу, чим пожертвую.
І тут найвдаліший час увімкнути самосаботаж. Бо якщо від мене увесь час чогось вимагають, приймають за мене сотні рішень, то хоча б тут, у власних рішеннях – “моя маленька незалежність”, точка свободи. Хоча б їх я не буду виконувати.
Зазвичай прошу клієнтів записати в календарі, коли саме вони підуть в зал і будуть вчити мову. І зазвичай, вони цього не роблять. Це важко, це незвично. У календар звично записувати чужі рішення. Одного разу попросив клієнта запланувати час прямо на сесії, і помічати, що з ним відбувається. Більше такого не роблю – я ж не якийсь інквізитор.
А взагалі, допомагати клієнтам ставати із слухняних неслухняними – цікава і невдячна робота. Бо ти перший, кого вони не послухаються. Хоч ти й не говорив, що і коли робити.