Категорія: Тексти

“Не робити вибір – також вибір. Не приймати рішення – також рішення. І доки ми не приймаємо рішення, інші вирішують за нас. Жертва вибирає залишатися жертвою. Хворий вибирає залишатися хворим, слабкий – слабким. Ми самі вибираємо продовжувати страждання, у цьому завжди є прихована вигода.”

І такого жорстокого, абсурдного марення повно в мережі і навіть в навколопсихологійній літературі.

Вибір – те, що робиться свідомо. Для вибору потрібні сили, вміння, інформація. Жертва продовжує бути жертвою не тому, що “хоче”, а тому, що вона не має сил протистояти насильству, не має можливості або сміливості його уникнути, або припинити. Продовжувати бути жертвою – творче пристосування: так можна деякий час принаймні вижити. Так можна отримати те, що не спроможний, поки що не вмієш, або не можеш отримати іншим шляхом. Протистояти, уникати – свідома дія, не для всіх і не завжди доступна.

Вибір, прийняття рішень пов’язані з відповідальністю у сенсі “здатності до дії у відповідь” (response ability). Іноді нам нема чим відповісти на виклики життя.

Ще кажуть, що ми не відповідальні за обставини, за дії інших людей, але відповідальні за свої реакції та почуття. Не зовсім так.
Перлз у Gestalt Therapy Verbatim говорить про нездатність багатьох прийняти ідею ідентичності структури ментальних і фізичних процесів. Психічні реакції та здібності, не просто подібні, а ідентичні фізичним. Ми можемо уникнути удару або заблокувати його, якщо в нас достатньо сили, швидкості, спритності. Так само ми можемо «вибирати», як емоційно реагувати на обставини та дії інших людей, тільки якщо у нас досить розвинені необхідні психічні здібності: витримувати невизначеність, зустрічати агресію та злість, спиратися на свої почуття тощо. Ці можливості тренуються і розвиваються так само як фізичні. Іноді їх недостатньо.

Власне, в цьому Ірвін Ялом і бачив мету терапії – допомогти клієнту прийти до точки, в якій він зможе зробити вибір: допомогти йому розвинути необхідні якості, підвищити здатність до дії у відповідь (відповідальність). Це не має нічого спільного з засуджувальними, звинувачувальними спробами «повернути», нав’язати «відповідальність за своє життя» ось тут і прямо зараз.

Всеж таки поради психолога.

Обіймайтеся. Гладьте. Торкайтеся. Притуляйтеся, притискайтеся і притискайте. Залазьте на ручки.

Це мова, яка безперешкодно проходить крізь роздратування, втому. Мова, яка з дитинства і з дорозумних часів лікує тривогу і страх, допомагає витримати невизначеність і зберегти адекватність у психотичній та насильницькій атмосфері.

Зараз менше ротом, більше тілом. Працює з людьми, собаками, кішками, рослинами. В обидві сторони.

Коли я ще був нормальним чоловіком, я вважав, що тонко відчуваю та розумію жінок. Знадобилося зовсім небагато років роботи психотерапевтом, щоб переконатися: дельфінів та диференційні рівняння я розумію краще.

Може тому більшість моїх клієнтів – чоловіки.

Але з деяким досвідом я побачив, що саме таким, що не розуміє, не відчуває, можу бути корисним. Особливо жінкам із запитами, пов’язаними зі стосунками.

Я не особливо емпатичний, не здатний розрізняти найтонші відтінки ситуацій і емоцій, геть-чисто позбавлений телепатичних здібностей, і давно розучився говорити з придихом. Загалом, як нормальний чоловік. Але я знаю про це. І ставлю багато запитань. І це допомагає жінці проговорити свої почуття, і навіть дізнатися, як її та ситуацію бачить чоловік навпроти неї.

Виявилось, мені як психотерапевту не треба все розуміти. Головне, щоб клієнтка все про себе зрозуміла та відчула.

Запрошую на психотерапію:
+380964475204 (будь-який месенджер)

Виявляється, я люблю працювати з клієнтами, яких вмовили, укатали, послали на терапію. Напевно, я зла і вередлива людина. Я не говорю “він повинен сам захотіти”.

На терапію посилають дітей, підлітків та партнерів. Щоб змінити їхню поведінку. Або навіть їх самих. І дуже рідко, щоб допомогти їм, щоб послабити їхній біль.

Їхня поведінка змінюється. Вони самі змінюються. Зовсім не так, як хотіли ті, хто послав. Вони стають незручними, іноді агресивними. Іноді злими, якщо є на когось. Вони перестають реагувати на маніпуляції. У них з’являються власні інтереси та цінності, своє окреме життя.
Більш того, у них з’являється союзник. Не у вас, у них.

Вважати, що комусь потрібна терапія – проєкція. Терапія вам потрібна. Бажати для когось добра у вигляді терапії – профлексія. Це ви бажаєте собі.

Не надсилайте близьких до терапевта. Результат вам не сподобається.

Злегка демонізувати психотерапію – найпоширеніший маркетинговий хід. Апелює до нарцисичної та скривдженої частини: досить привабливо уявити себе у закривавленому білому пальті на тлі мостів, що палають.

* «Ви виявите, що ваші сімейні та дружні стосунки будувалися на невротичній основі»

Можливо. Але ви також усвідомите, навіщо вам це потрібно, і який ваш внесок в їх “невротичність”.

Крім того, ви навчитеся цінувати красу неврозу та не патологізувати «невротичні відносини». У вас також з’явиться вміння бачити позитивну інтенцію за зовнішньою формою спілкування, іноді не найуспішнішою.

* «Ви виявите, що все життя займалися нелюбимою справою»

Скоріше навпаки. Ви виявите, що цінного для вас у «нелюбимій роботі» і що можна змінити, щоб вона почала приносити задоволення. Можливо, необхідно для початку позбавитися ідеї, що потрібно займатися улюбленою справою на роботі.

* «Від вас відвернуться при спробі бути чеснішими, заявляти про свої потреби та відстоювати границі»

Швидше за все, ви станете не стільки чеснішими, скільки щирішими. Чесність часто насильницька і груба, щирість – уразлива.

Вам доведеться менше «заявляти» про свої потреби іншим людям. Ви будете чіткіше ці потреби усвідомлювати, виявите, що багато з них ви можете задовольняти самостійно. Якщо ні, про це досить своєчасно і ясно сказати, заявляти не потрібно.

Необхідність відстоювати границі зменшиться, їх не так просто буде порушити. І ви навчитеся вибирати хорошу форму: бути щирим і не поранити, зупиняти вчасно без насильства.

* «Коло спілкування звузиться, ви зможете спілкуватися тільки з такими ж просвітленими»

Може бути. А можливо, ви виявите, що серед непросвітлених, непропрацьованих і неусвідомлених людей багато самобутніх, здорових і привабливих особистостей. Просто ви не вміли з ними спілкуватись або були їм нецікаві. Або корона була надто важка.

* «Психотерапія – це боляче»

Є в цьому якийсь героїзм, кишки та “кровіще”. Так, доведеться спуститися глибоко вниз, кому в особисте пекло, кому в задушливий підвал, кому в шафу заглянути. Але не самому і не раптом, а з підтримкою і не раніше ніж готовий. Психотерапія – це не так боляче і не так страшно, як жити.

Игорь Забута, психотерапевт, izabuta.com

Між щирістю та чесністю дуже жирна товста різниця.

Щирість оголена, завжди зворушлива, ніжна та прозора. Вона боязка та обережна. Вона питає дозволу бути, не ранить. У ній завжди є інший, той, до кого вона звернена.

Чесність – в офіційному костюмі, досить помпезному, пряма та жорстка, за характером – нахабна та хамська. Вона – заради себе самої, заради своєї честі. Але виглядає бездоганно та успішно виправдовує нелюбов, безтактність та бездушність.

Коли я чую “Не відчуваю сенсу у моєму житті. Не бачу мети.”, я розумію “Мене не люблять. Я не люблю.”

Може так скластися, що вам просто пощастить. Пощастить завалити проєкт, програти бій, зійти з дистанції, виявитися гіршим за суперника. Пощастить переконатися, що ви не сам, не той. Що є краще.

Кілька місяців або років нарцисичних конвульсій, і ось, ви вже не зобов’язані витягувати чужі проєкти, вигравати всі сутички, бігти нескінченну дистанцію, бути краще за когось. Бути Тим Самим для всіх.

І можна видихати. І здивовано починати жити.

Якщо ти втомився, то я можу нести твої важкі валізи. Можливо, дуже довго, якщо треба, все життя. Я можу нести і тебе. Але не можу нести ту твою вагу, яку ти вважаєш зайвою. Я можу полегшити твоє життя, але я не можу зробити тебе легшим. Я можу тобі допомагати, але не можу відпочити за тебе.

Якщо тобі тривожно та страшно, я можу бути поруч, підтримувати, заспокоювати, діяти. Але якщо весь твій світ складається з небезпек, тривог та страхів, я не зможу в ньому з тобою жити.

Якщо тебе хтось образив, я за тебе заступлюсь. Якщо тебе образили всі, я не впораюся. Можливо, навіть не намагатимуся. Я не подаватиму тобі патрони, якщо ти не готовий стріляти.

Якщо в тебе лихо, я зроблю все, щоб допомогти тобі його пережити. Але я не переживу його замість тебе.

Я хочу бути з тобою, але не можу і не хочу бути тобою.

“Я сам винний. Зі мною щось не так. Мене треба здати в ремонт.»

Є стосунки, які продовжуються, є робота, з якою не йдуть, лише з ідеї власної неправильності, з почуття провини.

Іноді із цього почуття-ідеї приходять до психотерапевта. І чують дивне, незвичне. Стикаються з незвичним, новим ставленням до себе.

– Я за тебе, навіть у тому, у чому ти почуваєшся неправильним та винним. У цьому – особливо.

З’являється союзник, який приймає та підтримує. В декого такий союзник з’являється вперше.

– Так, ти автор свого життя. Ти будуєш його з тих матеріалів, які маєш зараз. Але й твоя партнерка – автор свого життя. І ви обоє – співавтори ваших відносин. Ваша відповідальність завжди розділена, симетрична.

Вантаж відповідальності зменшується, почуття провини перестає бути всеосяжним, тотальним. Іноді виявляється, що звинувачувати себу нема в чому.

– Все з тобою так. Так, як є. Є те, що є, нічого іншого нема. Я приймаю тебе таким, яким ти є. Можливо, і ти зможеш прийняти себе таким.

Виявляється так буває. З цієї точки можна рухатися у бажаному напрямку.

– Зберігати стосунки не добре і не погано. Питання, чи добре там тобі.

І тоді людина дозволяє собі обережно помацати ідею припинити стосунки, піти з роботи.

– І як тоді зміниться твоє життя? Що ти відчуватимеш? Як будеш проводити час? Як заробляти? Де жити? Чи готовий ти до цих змін? Що потрібно зробити, щоби тобі там було добре?

Виявляється, до змін треба готуватись. Не лише внутрішньо, а й зовнішнє. Як мінімум заробляти достатньо, мати де жити. А ще своє коло друзів, заняття, свої інтереси. Своє життя. Але це інша велика історія.

Іноді, якщо позбутися почуття провини та власної неправильності, підготуватися до розриву і внутрішньо і зовні, мати хоч трохи “свого життя”, у стосунках і на роботи стає не так погано, а часто навіть добре.
А іноді й без них також.

Бувають клієнти – загадки. Багатошарові, як капуста. А всередині капусти качка, а в качку – ціле горище, а там скриня, а в скрині – задзеркалля. І думаєш про нього тижнями, місяцями. Думаєш, відчуваєш, аж медитуєш. Згадуєш слова, міміку, жести, реакції, його сни, свої сни, його відчуття, свої відчуття. І раптом все складається. Як пазл. Усі деталі на місці, все фрагменти завершені.

І він приходить на чергову сесію і весь твій пазл легким жестом скидається зі столу. Тому що люди не так влаштовані, вони в пазли не складаються. В них не всі фрагменти закінчено, деякі деталі загубилися, деякі взагалі в комплект не входили. І вони точно не двовимірні. І не статичні: доки ти про них думаєш, вони змінюються. Чим уважніше думаєш, тим швидше змінюються.

А наприкінці сесії клієнт радісно заявляє: “Я все зрозумів, ну от нарешті склалося!” Але ти вже досвідчений. Ти сидиш і думаєш: “Ага. Качка, горище, задзеркалля, шафа, Нарнія…”

Мій ранок скажено оптимізований: намагаюся вбити будильник, запускаю ФБ, ставлю чайник, насипаю кави в чашку, поки чайник закипає – курю і переглядаю повідомлення, заливаю каву, йду в душ. Пити каву в душі – погана ідея, вода гасить цигарку. Не пробуйте. З другою цигаркою п’ю каву. Починаю прокидатися.

Сідаю в машину, закурюю, повертаю ключ запалювання – все одночасно. Хоча це могли бути три окремі приємні ритуали. У Честертона є детектив, там батько Браун “вгадує” американського шпигуна – той п’є коньяк і палить сигару одночасно. У ті часи естетична нечутливість янкі сильно ранила тонкі душі англійських аристократів. Для мене звичайно і нормально розмовляти телефоном та писати повідомлення у ФБ на комп’ютері одночасно. Якість спілкування не страждає, чесно. Страждаю я.

Безнадійна багатозадачність – не єдина проблема. Є менш очевидна: ми рідко дозволяємо собі повністю видихнути, і ще рідше залишаємо час на паузу між видихом та вдихом. Класичний цикл контакту в Гештальті нагадує вдих та видих. У самому спрощеному вигляді він описується так: преконтакт, контакт, постконтакт.
Проходячи повз полицю з книгами, я зупиняюся, відчуваю невиразне бажання щось почитати. Проводжу пальцем по корінцях, ага, ось Іздрик, так, можливо. Відкриваю навмання, ось воно, якраз згадував цей вірш. Сідаю у крісло, читаю. Після прочитання мені потрібно якийсь час: дати рухливим образам заспокоїтися, згаснути, закінчити діалоги, розкласти по скриньках неясні фрагменти спогадів та асоціацій. Такий собі подовжений видих. Через деякий час настає тиша. Пауза після видиху. Цикл завершений, можна виринати у реальність.
Але в житті так не буває: мені треба в душ, каву пити.
Тому деякі сучасні психотерапевти стверджують, що класичний опис циклу контакту вже не відповідає дійсності. Ми входимо до наступного циклу не закінчивши попередній. У нас купа «хвостів», уривків енергії незавершених контактів, з якими ми мчимо до наступного. І тільки Phillip Morris постачає паузи по двадцять штук у пачці. Це не добре і непогано. Можна спробувати інакше.

Аріє Бурштейн радить спостерігати за звичними діями. Не починати наступну справу, рух, ритуал, думку, не завершивши попередні. Робити між ними паузи. Тоді рутина стає музикою.
Так, це повільніше. Друкуючи текст, ви відчуваєте, як палець торкається клавіші? Це може бути приємним. Швидкість знижується. Але якщо не відчувати, життя справді минає. Поки що ви друкуєте текст.

Аналогія з музикою мені близька. Хороші виконавці шанобливо ставляться до кожної ноти. У найшвидшому темпі звуки “не склеюються”. У середньому та повільному – чутно початок, середину та закінчення кожної ноти. Кожна фраза має ясне закінчення, кожна пауза є значною. Вони грають так, начебто весь час належить лише їм.

Ви можете помічати свої звичайні дії, розрізняти початок та закінчення, дозволяти собі паузи. Можете перетворити свій скажено оптимізований ранок та рутину на музику.

Любов до себе – не вольове рішення. Не можна полюбити себе тому, що так написано у розумній книзі.

Любов себе не виникає зсередини. Це подарунок від тих, хто нас любив у дитинстві та продовжує любити зараз. Є люди – дзеркала любові: вони відзеркалюють вас коханими. Якщо ви оточені такими дзеркалами, якщо вони супроводжують вас зараз, у вас є достатній запас теплого світла для любові до себе.

Якщо не пощастило, якщо запасу такого світла нема, не любити себе – чесне ставлення. Краще, ніж імітація любові.

Сказати «Я себе не люблю» – добрий початок. Це нульова точка, нейтральне ставлення. Надійне місце, з якого можна розпочати.

Для багатьох не любити себе – спосіб удосконалюватись. Спосіб заслужити на любов. Заслужити не вдасться. Але чогось досягти або чогось навчитися можливо. Тільки смак цих досягнень буде гірким.

Не любити себе – не хвороба, не трагедія та не вирок. Не варто ускладнювати відсутність любові себе ще й самоосудом. Є те, що є.

Зовсім інше ставлення себе – нелюбов.
Є дорослі діти, які не отримували любові.
А є дорослі діти, які отримували нелюбов.
Але продовжувати нелюбити себе – особистий вибір приєднуватися до тих, хто відзеркалював із нелюбов’ю. Нелюбити себе навіть граматично заборонено.

Продовжувати нелюбити себе – особистий вибір приєднуватись до культурної норми. Так, ми грішні і порочні за своєю природою, потребуємо вдосконалення, перероблювання і перетоплення, ми товсті і волохаті, ми повинні виправдовувати наше існування.

І ми вибираємо продовжувати у це вірити.

Ми здатні повернутися до нульової точки – просто і чесно не любити.

Людські дзеркала мають свій колір та фактуру, свою кривину. Але всі вони певною мірою відбивають світло, яке на них потрапляє. Наше світло. Часто викривлено, але наше.

Хтось може любити від надлишку подарованого йому теплого світла. Хтось – від голоду за цим світлом.

Але любити іншого – завжди сміливе рішення. Воно пов’язане з великим ризиком неприйняття. Але воно пов’язане і з шансом відзеркалитися коханими.

Таки поради психолога.

Обіймайтеся. Гладьте. Торкайтеся, торкайтеся. Притуляйтеся, притискайтеся і притискайте. Залазьте на ручки.

Це мова, яка безперешкодно проходить крізь роздратування, втому один від одного, надто задушливу близькість. Мова, яка з дитинства і з дорозумних часів лікує тривогу і страх, допомагає витримати невизначеність і зберегти адекватність у психотичній та насильницькій атмосфері.

Зараз менше ротом, більше тілом.
Працює з людьми, собаками, кішками, рослинами. В обидві сторони.