гештальт терапевт, автор
Ялом писав, що психотерапія – це дар, привілей.
Бувають стани, коли немислимо працювати. Здається, ти просто не здатний співчувати іншому, почути його. Тебе на себе не вистачає, ти зі своїми почуттями не впораєшся.
Але звично “займаєш” терапевтичну позицію. Ти весь для клієнта. І якось виходить: і бачиш його, і чуєш, і співпереживаєш.
І на 60 хвилин перестаєш відчувати свій біль.Тоді розумієш: так, це справді дар, привілей, мало кому доступний.
Сильний вітер. За вікном пролітають не лише діти до восьми років. Я чесно намагаюся потрапити до свого кабінету, але мене зносить у кафе. Біля прилавка хлопчик. Серйозний, дуже заземлений, сферичний пацан років семи. Дивиться. Якби Патанджалі побачив його рівень концентрації, він з’їв би свій каримат.
…Хлопчик дивиться на круасан…
Він не просить його купити. Він дивиться на нього та бачить його. Я навіть сказав би, вони бачать один одного. Круасан ледь помітно збентежено посмикується.
І це напружене містичне злиття прозаїчно і брутально, як цеглою в лобове скло, розколюється маминим «Потім, на зворотному шляху».
Хлопчик зі скреготом виходить із трансу. Повільно розвертається всім собою до цієї жінки. І глибоким басом так спокійно видає: Ні. Зараз і туточки».
Мені хотілося потиснути йому руку, взяти автограф, сказати щось на кшталт «Дорогий Фріц, як добре, що ти знову з нами!» Посоромився. Просто вперше в цьому житті замовив лате з круасаном замість еспресо з цигаркою.
Про сором
Тут вже одне х*йло приперлося розповідати нам, як жити, що думати, і які цінності правильні.
Тому, якщо хтось зі своїх каже вам, що за кордон тікають щури, всі чоловіки повинні зараз стріляти (переклад: захищати можна тільки зі зброєю, і треба захищати не вашу сім’ю, а його сім’ю), всі жінки мають в’язати борщ та варити сітки, – посилайте слідом за кораблем.
Ви самі визначаєте своє місце та краще знаєте, де і як ви корисні. І кому.
І про вину
Її зараз можуть відчувати майже всі, окрім Привиду Києва. Та й він, мабуть, як колись Шіндлер, вважає, що міг би зробити більше.
Чого я тільки не чув за ці дні. Винен, що вчасно не забрав сім’ю, винен, що забрав, що не вивчав військову справу, що моє місто бомблять менше за сусіднє, що спав, що є їжа.
Запам’ятайте як мантру: винні ті, хто нас прийшов вбивати. І це точно не ви.
Жахливий час. Начебто замість повітря вдихаю горе та біль. І страшно від думки про наступний подих.
Але це не все.
Мені згадується органний концерт. Я сидів неподалік дуже старої жінки та добре бачив її обличчя. Її плечі тремтіли, по зморшках текли сльози, і вона посміхалася як маленька дівчинка, вона справді світилася. Не щастям. Це була якась суміш справжності, щирості, любові, смирення та сили. Я тоді здивувався, наскільки вражає музика, якщо слухати через обличчя іншої людини.
А ще згадується, як уперше почув Лакримозу. Коли по всьому тілу по шкірі мурашки від захоплення і чогось нестерпно справжнього.
І зараз я слухаю історії про знайомих та незнайомих людей, короткі розповіді клієнтів, і відчуваю щось подібне, тільки сильніше. Зазвичай, на сесіях плачуть клієнти, а зараз, схоже, терапевти.
На перший погляд, звичайні жінки по три доби везуть машиною лежачих рідних, маленьких дітей, разом із кішками та вазонами, та випадковими людьми, яким потрібна допомога. Чоловіки, які в нормальному житті перекладають папірці, проїжджають пів країни через блок-пости та вибухи, щоб вивезти сім’ю. Діти втішають батьків такими простими й сильними словами, яким позаздрили б Старий Заповіт та Шекспір. Пояснюють, як улаштований світ і чому нині немає чужих. І чому вони йдуть допомагати. Або вбивати. Люди знаходять одне для одного слова, щоб вибачитися і пробачити те, що боліло багато років. Знімають безглузді маски, які носили більшу частину життя, і стають справжніми.
Я бачу, якими міцними бувають тендітні та чутливі. І якою чистою, сильною та живою може бути ненависть.
Може колись я зможу розповісти ці історії. Зараз це неможливо, дуже багато хто, навіть ті, хто зі мною не розмовляв, впізнають себе.
Зараз я можу лише слухати та бачити. І відчувати, що вдихаю не лише горе та біль, а й величезне кохання, лють і силу.
Ще на початку березня (як давно це було!) ми сподівались тримати в руках нашу нову паперову книжку – “Танго-сповідь”. Це мала бути дуже красива книжка, ми вклали в неї багато серця.
Так не сталося.
Але навіть зараз варто робити щось з нормального життя і читаті щось крім новин, хоча б декілька хвилин на день.Тому ми вирішили зараз розповсюджувати нашу книжку електронній формі.
Ви допомагаєте ЗСУ, ми відправляємо вам книжку.
Знаю, що всі і так допомагають скільки можуть без усяких «заохочень». Але якщо ви придбаєте таким чином книжку, це буде для авторів суттєвою моральною підтримкою.
А на папері ми її обов’язково надрукуємо. Сподіваюсь, скоро.
Отримати електронну книжку можна так:
1. Допомогти ЗСУ / постраждалим грошима (будь-яка сума):
– рахунок НБУ для ЗСУ: https://bit.ly/3BXlN2Y
– рахунок НБУ для постраждалих від війни: https://bit.ly/3hBm9CR
– фонд «Повернись живим»: https://savelife.in.ua/donate/
2. Відправити на вайбер +380964475204 скриншот платежу, або просте повідомлення.
Про книжку:
Вона для тих, хто танцює танго, або тільки мріє, або лише бажає торкнутися емоцій та культури цього танцю. Щиро та відверто, зсередини:
50 есе тангерос-психотерапевтів Ігоря Забути та Емми Кологривової на межі танцю та психотерапії;
вірші тангери-поетеси Катерини Єгоренкової, що звучать так, як танго відчувається тілом;
ілюстрації-витинанки Нати Діденко – почуття і рух, стисло і пронизливо, на папері.
Про танго зсередини:
про чоловіче та жіноче,
про самотність і недовіру,
про близькість та інтимність,
про ведення та слідування,
про щирість і відвертість,
про те,як танго віддзеркалює та змінює людей і їхнє життя.
Дякуємо!
Тримаймося!
Я точно не воєнний психолог. Нас не тому вчили та весь досвід про інше. І я сам ніколи не жив усередині війни. Величезна кількість безплатних лекцій та курсів провідних психотерапевтів усього світу (велике їм за це спасибі!) допомагають, але не готують до такого.
Що я встиг зрозуміти за цей нескінченний місяць:
Психотерапія точно потрібна, можливо, навіть більше, ніж до війни. Я не про кризове консультування, а про звичну психотерапію. Болю зараз незрівнянно більше, з нею звертаються.
Витримати цей біль важко. Якщо раніше вистачало сміливості спускатися з клієнтом «в глибину його особистого пекла», то тепер пекло – на поверхні, воно не тільки особисте, воно створюється людьми, і те, що ці люди роблять, обурює демонів. Я стикаюся з подіями та почуттями, на які мені страшно, і часто неможливо дивитися прямо.
Клієнти звертаються із запитанням: «як жити всередині війни» або «як вписати війну у своє життя». Те саме питання у мене. Відповіді немає. Може це і добре, немає спокуси нав’язувати свою відповідь.
Знайшов собі два орієнтири для деякого спрощення роботи.
Перший: клієнт у гострому стресі чи в кризі? Спрощено: криза зачіпає все – тіло, психіку, соціальні зв’язки; у стресі щось залишається більш-менш збереженим. Треба підтримати хоча б щось одне, і криза перетвориться на стрес.
Другий: війна для клієнта – це фігура чи фон? Хтось шукає у відповідь питання, як війна вплине моє життя (фігури ті самі, але підсвічуються іншим фоном); хтось фокусується (фізично, емоційно) на самій війні, а все інше перейшло у фон.
В усіх чотирьох випадках різна робота.
Навіть клієнти, які не постраждали явно, так чи інакше переживають горе: життя, яке було раніше, вже не повернеться. Це горе усвідомлюється в різній мірі. Не зовсім розумію, наскільки та в яких ситуаціях доречно підтримувати або підсилювати це усвідомлення.
Не зовсім зрозуміло, що робити із чутливістю. Ми звикли її підтримувати, “розморожувати”. Зараз це здається недоречним – і так нестерпно. З іншого боку, без чутливості не відреагуєш на небезпеку (ні на зовнішню, ні на руйнівні внутрішні процеси). Та й пропустити кілька місяців (років?) життя – теж не найкраща стратегія.
Нормально, якщо суттєва частина сесії йде на те, щоб відповісти на запитання клієнта, в якій ситуації та в якому стані я сам. Людині важливо, як почувається людина навпроти.
Перестав відкрито пропонувати безплатні сесії (але проводити продовжую безплатно). На «безплатно» у половині випадків відгукуються люди, яким просто хочеться безплатного. Той, хто дійсно потребує допомоги, але не має можливості заплатити, так і пише. Тоді працюю безплатно. А є люди, які тяжко постраждали та мають повне право розраховувати на безплатну допомогу, але просять номер картки.
Задумався про те, що війна – звичний фон, контекст життя для багатьох поколінь наших предків. Мир траплявся рідко. А значить, і ми здатні пережити війну, в нашу психіку вбудовані потрібні механізми та є запас міцності. Говорю клієнтам про це.
Ще говорю про те, що важливіше допомагати, ніж розбиратися з почуттям провини. І важливіше не потрапити під обстріл, ніж позбутися тривоги. Іноді після цих слів провини та тривоги меншає.
“Не робити вибір – також вибір. Не приймати рішення – також рішення. І доки ми не приймаємо рішення, інші вирішують за нас. Жертва вибирає залишатися жертвою. Хворий вибирає залишатися хворим, слабкий – слабким. Ми самі вибираємо продовжувати страждання, у цьому завжди є прихована вигода.”
І такого жорстокого, абсурдного марення повно в мережі і навіть в навколопсихологійній літературі.
Вибір – те, що робиться свідомо. Для вибору потрібні сили, вміння, інформація. Жертва продовжує бути жертвою не тому, що “хоче”, а тому, що вона не має сил протистояти насильству, не має можливості або сміливості його уникнути, або припинити. Продовжувати бути жертвою – творче пристосування: так можна деякий час принаймні вижити. Так можна отримати те, що не спроможний, поки що не вмієш, або не можеш отримати іншим шляхом. Протистояти, уникати – свідома дія, не для всіх і не завжди доступна.
Вибір, прийняття рішень пов’язані з відповідальністю у сенсі “здатності до дії у відповідь” (response ability). Іноді нам нема чим відповісти на виклики життя.
Ще кажуть, що ми не відповідальні за обставини, за дії інших людей, але відповідальні за свої реакції та почуття. Не зовсім так.
Перлз у Gestalt Therapy Verbatim говорить про нездатність багатьох прийняти ідею ідентичності структури ментальних і фізичних процесів. Психічні реакції та здібності, не просто подібні, а ідентичні фізичним. Ми можемо уникнути удару або заблокувати його, якщо в нас достатньо сили, швидкості, спритності. Так само ми можемо «вибирати», як емоційно реагувати на обставини та дії інших людей, тільки якщо у нас досить розвинені необхідні психічні здібності: витримувати невизначеність, зустрічати агресію та злість, спиратися на свої почуття тощо. Ці можливості тренуються і розвиваються так само як фізичні. Іноді їх недостатньо.
Власне, в цьому Ірвін Ялом і бачив мету терапії – допомогти клієнту прийти до точки, в якій він зможе зробити вибір: допомогти йому розвинути необхідні якості, підвищити здатність до дії у відповідь (відповідальність). Це не має нічого спільного з засуджувальними, звинувачувальними спробами «повернути», нав’язати «відповідальність за своє життя» ось тут і прямо зараз.
Всеж таки поради психолога.
Обіймайтеся. Гладьте. Торкайтеся. Притуляйтеся, притискайтеся і притискайте. Залазьте на ручки.
Це мова, яка безперешкодно проходить крізь роздратування, втому. Мова, яка з дитинства і з дорозумних часів лікує тривогу і страх, допомагає витримати невизначеність і зберегти адекватність у психотичній та насильницькій атмосфері.
Зараз менше ротом, більше тілом. Працює з людьми, собаками, кішками, рослинами. В обидві сторони.
Коли я ще був нормальним чоловіком, я вважав, що тонко відчуваю та розумію жінок. Знадобилося зовсім небагато років роботи психотерапевтом, щоб переконатися: дельфінів та диференційні рівняння я розумію краще.
Може тому більшість моїх клієнтів – чоловіки.
Але з деяким досвідом я побачив, що саме таким, що не розуміє, не відчуває, можу бути корисним. Особливо жінкам із запитами, пов’язаними зі стосунками.
Я не особливо емпатичний, не здатний розрізняти найтонші відтінки ситуацій і емоцій, геть-чисто позбавлений телепатичних здібностей, і давно розучився говорити з придихом. Загалом, як нормальний чоловік. Але я знаю про це. І ставлю багато запитань. І це допомагає жінці проговорити свої почуття, і навіть дізнатися, як її та ситуацію бачить чоловік навпроти неї.
Виявилось, мені як психотерапевту не треба все розуміти. Головне, щоб клієнтка все про себе зрозуміла та відчула.
Запрошую на психотерапію:
+380964475204 (будь-який месенджер)
Виявляється, я люблю працювати з клієнтами, яких вмовили, укатали, послали на терапію. Напевно, я зла і вередлива людина. Я не говорю “він повинен сам захотіти”.
На терапію посилають дітей, підлітків та партнерів. Щоб змінити їхню поведінку. Або навіть їх самих. І дуже рідко, щоб допомогти їм, щоб послабити їхній біль.
Їхня поведінка змінюється. Вони самі змінюються. Зовсім не так, як хотіли ті, хто послав. Вони стають незручними, іноді агресивними. Іноді злими, якщо є на когось. Вони перестають реагувати на маніпуляції. У них з’являються власні інтереси та цінності, своє окреме життя.
Більш того, у них з’являється союзник. Не у вас, у них.
Вважати, що комусь потрібна терапія – проєкція. Терапія вам потрібна. Бажати для когось добра у вигляді терапії – профлексія. Це ви бажаєте собі.
Не надсилайте близьких до терапевта. Результат вам не сподобається.
Досягнення – це не історії успіху. Досягнення це те, що не вдалося. Це програші та втрати. Шрами та зламані зуби. Провалені проекти, втрачені відносини, нездійснені мрії. Те, в чому майже вийшли за межі себе.
Для закоханості потрібна малознайома людина. Бажано, біла і плоска, і не надто жива, щоб якісніше проєціювати на неї ту малознайому, непомічену, неусвідомлену частину себе, з якою хочеться стати одним цілим.
– Ненавиджу себе!
– За що ти так сильно себе любив?
Працювати з клієнтами українською – певний виклик. Вся психотерапевтична література, яку я вивчав, – російською, або англійською. Але це “змушує” розмовляти людською мовою, без психо-жаргону. А говорити українською про почуття, про сум і про кохання – розкіш, доступна лише нам.
Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.
Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.
Злегка демонізувати психотерапію – найпоширеніший маркетинговий хід. Апелює до нарцисичної та скривдженої частини: досить привабливо уявити себе у закривавленому білому пальті на тлі мостів, що палають.
* «Ви виявите, що ваші сімейні та дружні стосунки будувалися на невротичній основі»
Можливо. Але ви також усвідомите, навіщо вам це потрібно, і який ваш внесок в їх “невротичність”.
Крім того, ви навчитеся цінувати красу неврозу та не патологізувати «невротичні відносини». У вас також з’явиться вміння бачити позитивну інтенцію за зовнішньою формою спілкування, іноді не найуспішнішою.
* «Ви виявите, що все життя займалися нелюбимою справою»
Скоріше навпаки. Ви виявите, що цінного для вас у «нелюбимій роботі» і що можна змінити, щоб вона почала приносити задоволення. Можливо, необхідно для початку позбавитися ідеї, що потрібно займатися улюбленою справою на роботі.
* «Від вас відвернуться при спробі бути чеснішими, заявляти про свої потреби та відстоювати границі»
Швидше за все, ви станете не стільки чеснішими, скільки щирішими. Чесність часто насильницька і груба, щирість – уразлива.
Вам доведеться менше «заявляти» про свої потреби іншим людям. Ви будете чіткіше ці потреби усвідомлювати, виявите, що багато з них ви можете задовольняти самостійно. Якщо ні, про це досить своєчасно і ясно сказати, заявляти не потрібно.
Необхідність відстоювати границі зменшиться, їх не так просто буде порушити. І ви навчитеся вибирати хорошу форму: бути щирим і не поранити, зупиняти вчасно без насильства.
* «Коло спілкування звузиться, ви зможете спілкуватися тільки з такими ж просвітленими»
Може бути. А можливо, ви виявите, що серед непросвітлених, непропрацьованих і неусвідомлених людей багато самобутніх, здорових і привабливих особистостей. Просто ви не вміли з ними спілкуватись або були їм нецікаві. Або корона була надто важка.
* «Психотерапія – це боляче»
Є в цьому якийсь героїзм, кишки та “кровіще”. Так, доведеться спуститися глибоко вниз, кому в особисте пекло, кому в задушливий підвал, кому в шафу заглянути. Але не самому і не раптом, а з підтримкою і не раніше ніж готовий. Психотерапія – це не так боляче і не так страшно, як жити.
Игорь Забута, психотерапевт, izabuta.com
Між щирістю та чесністю дуже жирна товста різниця.
Щирість оголена, завжди зворушлива, ніжна та прозора. Вона боязка та обережна. Вона питає дозволу бути, не ранить. У ній завжди є інший, той, до кого вона звернена.
Чесність – в офіційному костюмі, досить помпезному, пряма та жорстка, за характером – нахабна та хамська. Вона – заради себе самої, заради своєї честі. Але виглядає бездоганно та успішно виправдовує нелюбов, безтактність та бездушність.
Коли я чую “Не відчуваю сенсу у моєму житті. Не бачу мети.”, я розумію “Мене не люблять. Я не люблю.”
Може так скластися, що вам просто пощастить. Пощастить завалити проєкт, програти бій, зійти з дистанції, виявитися гіршим за суперника. Пощастить переконатися, що ви не сам, не той. Що є краще.
Кілька місяців або років нарцисичних конвульсій, і ось, ви вже не зобов’язані витягувати чужі проєкти, вигравати всі сутички, бігти нескінченну дистанцію, бути краще за когось. Бути Тим Самим для всіх.
І можна видихати. І здивовано починати жити.
Якщо ти втомився, то я можу нести твої важкі валізи. Можливо, дуже довго, якщо треба, все життя. Я можу нести і тебе. Але не можу нести ту твою вагу, яку ти вважаєш зайвою. Я можу полегшити твоє життя, але я не можу зробити тебе легшим. Я можу тобі допомагати, але не можу відпочити за тебе.
Якщо тобі тривожно та страшно, я можу бути поруч, підтримувати, заспокоювати, діяти. Але якщо весь твій світ складається з небезпек, тривог та страхів, я не зможу в ньому з тобою жити.
Якщо тебе хтось образив, я за тебе заступлюсь. Якщо тебе образили всі, я не впораюся. Можливо, навіть не намагатимуся. Я не подаватиму тобі патрони, якщо ти не готовий стріляти.
Якщо в тебе лихо, я зроблю все, щоб допомогти тобі його пережити. Але я не переживу його замість тебе.
Я хочу бути з тобою, але не можу і не хочу бути тобою.