Майбутнє з AI (“Machines of Loving Grace” by Dario Amodei)

Глибоке, зважене есе Даріо Амодей, CEO Anthropic (Claude), про вплив штучного інтелекту на майбутнє: на розвиток біології та медицини, нейронауки та психотерапії, економіки, управління, роботу та сенс життя людей. Звісно, за умови, що ми подолаємо ризики, про які говорить Ной Харарі.

Текст грунтовний і довгий, важкий для розуміння, тому додаю конспект англійською та українською.

Дар психотерапії

Ялом писав, що психотерапія – це дар, привілей.

Бувають стани, коли немислимо працювати. Здається, ти просто не здатний співчувати іншому, почути його. Тебе на себе не вистачає, ти зі своїми почуттями не впораєшся.

Але звично “займаєш” терапевтичну позицію. Ти весь для клієнта. І якось виходить: і бачиш його, і чуєш, і співпереживаєш.

І на 60 хвилин перестаєш відчувати свій біль.Тоді розумієш: так, це справді дар, привілей, мало кому доступний.

Вибір

“Не робити вибір – також вибір. Не приймати рішення – також рішення. І доки ми не приймаємо рішення, інші вирішують за нас. Жертва вибирає залишатися жертвою. Хворий вибирає залишатися хворим, слабкий – слабким. Ми самі вибираємо продовжувати страждання, у цьому завжди є прихована вигода.”

І такого жорстокого, абсурдного марення повно в мережі і навіть в навколопсихологійній літературі.

Вибір – те, що робиться свідомо. Для вибору потрібні сили, вміння, інформація. Жертва продовжує бути жертвою не тому, що “хоче”, а тому, що вона не має сил протистояти насильству, не має можливості або сміливості його уникнути, або припинити. Продовжувати бути жертвою – творче пристосування: так можна деякий час принаймні вижити. Так можна отримати те, що не спроможний, поки що не вмієш, або не можеш отримати іншим шляхом. Протистояти, уникати – свідома дія, не для всіх і не завжди доступна.

Вибір, прийняття рішень пов’язані з відповідальністю у сенсі “здатності до дії у відповідь” (response ability). Іноді нам нема чим відповісти на виклики життя.

Ще кажуть, що ми не відповідальні за обставини, за дії інших людей, але відповідальні за свої реакції та почуття. Не зовсім так.
Перлз у Gestalt Therapy Verbatim говорить про нездатність багатьох прийняти ідею ідентичності структури ментальних і фізичних процесів. Психічні реакції та здібності, не просто подібні, а ідентичні фізичним. Ми можемо уникнути удару або заблокувати його, якщо в нас достатньо сили, швидкості, спритності. Так само ми можемо «вибирати», як емоційно реагувати на обставини та дії інших людей, тільки якщо у нас досить розвинені необхідні психічні здібності: витримувати невизначеність, зустрічати агресію та злість, спиратися на свої почуття тощо. Ці можливості тренуються і розвиваються так само як фізичні. Іноді їх недостатньо.

Власне, в цьому Ірвін Ялом і бачив мету терапії – допомогти клієнту прийти до точки, в якій він зможе зробити вибір: допомогти йому розвинути необхідні якості, підвищити здатність до дії у відповідь (відповідальність). Це не має нічого спільного з засуджувальними, звинувачувальними спробами «повернути», нав’язати «відповідальність за своє життя» ось тут і прямо зараз.

Послані на терапію

Виявляється, я люблю працювати з клієнтами, яких вмовили, укатали, послали на терапію. Напевно, я зла і вередлива людина. Я не говорю “він повинен сам захотіти”.

На терапію посилають дітей, підлітків та партнерів. Щоб змінити їхню поведінку. Або навіть їх самих. І дуже рідко, щоб допомогти їм, щоб послабити їхній біль.

Їхня поведінка змінюється. Вони самі змінюються. Зовсім не так, як хотіли ті, хто послав. Вони стають незручними, іноді агресивними. Іноді злими, якщо є на когось. Вони перестають реагувати на маніпуляції. У них з’являються власні інтереси та цінності, своє окреме життя.
Більш того, у них з’являється союзник. Не у вас, у них.

Вважати, що комусь потрібна терапія – проєкція. Терапія вам потрібна. Бажати для когось добра у вигляді терапії – профлексія. Це ви бажаєте собі.

Не надсилайте близьких до терапевта. Результат вам не сподобається.

Досягнення

Досягнення – це не історії успіху. Досягнення це те, що не вдалося. Це програші та втрати. Шрами та зламані зуби. Провалені проекти, втрачені відносини, нездійснені мрії. Те, в чому майже вийшли за межі себе.

Закоханість

Для закоханості потрібна малознайома людина. Бажано, біла і плоска, і не надто жива, щоб якісніше проєціювати на неї ту малознайому, непомічену, неусвідомлену частину себе, з якою хочеться стати одним цілим.

Місіс Хадсон

Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.

Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.

Злі міфи про психотерапію

Злегка демонізувати психотерапію – найпоширеніший маркетинговий хід. Апелює до нарцисичної та скривдженої частини: досить привабливо уявити себе у закривавленому білому пальті на тлі мостів, що палають.

* «Ви виявите, що ваші сімейні та дружні стосунки будувалися на невротичній основі»

Можливо. Але ви також усвідомите, навіщо вам це потрібно, і який ваш внесок в їх “невротичність”.

Крім того, ви навчитеся цінувати красу неврозу та не патологізувати «невротичні відносини». У вас також з’явиться вміння бачити позитивну інтенцію за зовнішньою формою спілкування, іноді не найуспішнішою.

* «Ви виявите, що все життя займалися нелюбимою справою»

Скоріше навпаки. Ви виявите, що цінного для вас у «нелюбимій роботі» і що можна змінити, щоб вона почала приносити задоволення. Можливо, необхідно для початку позбавитися ідеї, що потрібно займатися улюбленою справою на роботі.

* «Від вас відвернуться при спробі бути чеснішими, заявляти про свої потреби та відстоювати границі»

Швидше за все, ви станете не стільки чеснішими, скільки щирішими. Чесність часто насильницька і груба, щирість – уразлива.

Вам доведеться менше «заявляти» про свої потреби іншим людям. Ви будете чіткіше ці потреби усвідомлювати, виявите, що багато з них ви можете задовольняти самостійно. Якщо ні, про це досить своєчасно і ясно сказати, заявляти не потрібно.

Необхідність відстоювати границі зменшиться, їх не так просто буде порушити. І ви навчитеся вибирати хорошу форму: бути щирим і не поранити, зупиняти вчасно без насильства.

* «Коло спілкування звузиться, ви зможете спілкуватися тільки з такими ж просвітленими»

Може бути. А можливо, ви виявите, що серед непросвітлених, непропрацьованих і неусвідомлених людей багато самобутніх, здорових і привабливих особистостей. Просто ви не вміли з ними спілкуватись або були їм нецікаві. Або корона була надто важка.

* «Психотерапія – це боляче»

Є в цьому якийсь героїзм, кишки та “кровіще”. Так, доведеться спуститися глибоко вниз, кому в особисте пекло, кому в задушливий підвал, кому в шафу заглянути. Але не самому і не раптом, а з підтримкою і не раніше ніж готовий. Психотерапія – це не так боляче і не так страшно, як жити.

Игорь Забута, психотерапевт, izabuta.com

Щирість та чесність

Між щирістю та чесністю дуже жирна товста різниця.

Щирість оголена, завжди зворушлива, ніжна та прозора. Вона боязка та обережна. Вона питає дозволу бути, не ранить. У ній завжди є інший, той, до кого вона звернена.

Чесність – в офіційному костюмі, досить помпезному, пряма та жорстка, за характером – нахабна та хамська. Вона – заради себе самої, заради своєї честі. Але виглядає бездоганно та успішно виправдовує нелюбов, безтактність та бездушність.

Не люблю

Коли я чую “Не відчуваю сенсу у моєму житті. Не бачу мети.”, я розумію “Мене не люблять. Я не люблю.”

Якщо пощастить

Може так скластися, що вам просто пощастить. Пощастить завалити проєкт, програти бій, зійти з дистанції, виявитися гіршим за суперника. Пощастить переконатися, що ви не сам, не той. Що є краще.

Кілька місяців або років нарцисичних конвульсій, і ось, ви вже не зобов’язані витягувати чужі проєкти, вигравати всі сутички, бігти нескінченну дистанцію, бути краще за когось. Бути Тим Самим для всіх.

І можна видихати. І здивовано починати жити.

Дотик

Дотик – екзистенційний жест, звичайне диво.

Дотик – дитинство контакту. Дотиком ми повертаємося до довербального спілкування, до реальності взаємодії, фундаменту всього подальшого досвіду життя-з-іншим.

Дотиком ми повертаємо тілесність особистості. Ти є для мене не як моє уявлення про тебе, не як мої почуття до тебе. Я торкаюся тебе-твого, тебе-як-є.

Торкаючись, я говорю тобі: «ось ти», «ти є». Я посилюю твоє переживання твого Я. Що важливо – кажу тобі, що ти існуєш саме для мене.

Торкаючись, відчуваючи тебе, я відчуваю, що і Я є. За твоєю реакцією я дізнаюся, що існую саме для тебе.

Дотиком ми підтверджуємо нашу окремість, нашу самотність. Ми торкаємося границь і цим говоримо: «ось я, а ось – ти».
Але ми переконуємося і в нашій спільності, можливості бути в цій самоті разом.

Сам винний

“Я сам винний. Зі мною щось не так. Мене треба здати в ремонт.»

Є стосунки, які продовжуються, є робота, з якою не йдуть, лише з ідеї власної неправильності, з почуття провини.

Іноді із цього почуття-ідеї приходять до психотерапевта. І чують дивне, незвичне. Стикаються з незвичним, новим ставленням до себе.

– Я за тебе, навіть у тому, у чому ти почуваєшся неправильним та винним. У цьому – особливо.

З’являється союзник, який приймає та підтримує. В декого такий союзник з’являється вперше.

– Так, ти автор свого життя. Ти будуєш його з тих матеріалів, які маєш зараз. Але й твоя партнерка – автор свого життя. І ви обоє – співавтори ваших відносин. Ваша відповідальність завжди розділена, симетрична.

Вантаж відповідальності зменшується, почуття провини перестає бути всеосяжним, тотальним. Іноді виявляється, що звинувачувати себу нема в чому.

– Все з тобою так. Так, як є. Є те, що є, нічого іншого нема. Я приймаю тебе таким, яким ти є. Можливо, і ти зможеш прийняти себе таким.

Виявляється так буває. З цієї точки можна рухатися у бажаному напрямку.

– Зберігати стосунки не добре і не погано. Питання, чи добре там тобі.

І тоді людина дозволяє собі обережно помацати ідею припинити стосунки, піти з роботи.

– І як тоді зміниться твоє життя? Що ти відчуватимеш? Як будеш проводити час? Як заробляти? Де жити? Чи готовий ти до цих змін? Що потрібно зробити, щоби тобі там було добре?

Виявляється, до змін треба готуватись. Не лише внутрішньо, а й зовнішнє. Як мінімум заробляти достатньо, мати де жити. А ще своє коло друзів, заняття, свої інтереси. Своє життя. Але це інша велика історія.

Іноді, якщо позбутися почуття провини та власної неправильності, підготуватися до розриву і внутрішньо і зовні, мати хоч трохи “свого життя”, у стосунках і на роботи стає не так погано, а часто навіть добре.
А іноді й без них також.

Шкіра

Чутливість, особливо тілесна, може бути сумнівним благом. Є люди, для яких те, що відбувається навколо, і так занадто голосно і яскраво. А є такі, для кого не відчувати своє тіло – єдиний вихід.

Відчувати, помічати – лише перший крок. Мені здається важливим не просто помітити, а й визначити своє ставлення до того, що помітив. Якщо дати собі час, ставлення може бути глибшим, ніж з першого погляду. Іноді біль – це почуття, що частина тіла жива. Іноді напруга – стримане бажання чи небажання руху, а рух – якоїсь складної дії, розв’язання проблеми. Якщо не поспішати, можна знайти важливе.

Зв’язати відчуття із почуттями, поставитися до них – маленький крок до цілісності.

Можна піти далі: визначити, як тіло загалом реагує на те, що помічаєш. Ніщо у тілі не існує тільки локально, тільки у якомусь окремому місці. Хто займається танцями чи бойовими мистецтвами, знає – «причина завжди нижче». Положення стоп впливає на напругу в плечах, прикус – на поставу загалом. Ми дивовижно і чудово влаштовані. Соматики та кінезіологи можуть багато про це розповісти. А ми можемо багато чого відчути. І знову повернутись до другого кроку – визначити своє ставлення до того, що відчуваєш, але вже не локально, а, наскільки це можливо, «усім собою».

Розширити поле сприйняття – ще один крок до цілісності.

І найважливіше, без чого всі попередні кроки мають малу цінність: визначити, як те, що відбувається в тілі, пов’язане з ситуацією, оточенням, з «життєвим світом». З місцем, де знаходишся, з тим, що зараз бачиш і чуєш. З іншою людиною, виразом її обличчя, її рухами та словами. Без цього кроку вся «тілесна усвідомленість» – лише тілесний еготизм, ілюзія тіла, що існує окремо, у вакуумі. Організму без середовища.

“Шкіра – найглибше в людині” (Поль Валері), вона дозволяє відчувати іншого і таким чином відчути себе. Перлз називав контакт «дотиком, що торкається». Дотик – простий жест, що може призвести до глибокого усвідомлення себе з іншим.

Клієнти – загадки

Бувають клієнти – загадки. Багатошарові, як капуста. А всередині капусти качка, а в качку – ціле горище, а там скриня, а в скрині – задзеркалля. І думаєш про нього тижнями, місяцями. Думаєш, відчуваєш, аж медитуєш. Згадуєш слова, міміку, жести, реакції, його сни, свої сни, його відчуття, свої відчуття. І раптом все складається. Як пазл. Усі деталі на місці, все фрагменти завершені.

І він приходить на чергову сесію і весь твій пазл легким жестом скидається зі столу. Тому що люди не так влаштовані, вони в пазли не складаються. В них не всі фрагменти закінчено, деякі деталі загубилися, деякі взагалі в комплект не входили. І вони точно не двовимірні. І не статичні: доки ти про них думаєш, вони змінюються. Чим уважніше думаєш, тим швидше змінюються.

А наприкінці сесії клієнт радісно заявляє: “Я все зрозумів, ну от нарешті склалося!” Але ти вже досвідчений. Ти сидиш і думаєш: “Ага. Качка, горище, задзеркалля, шафа, Нарнія…”

Дотик

Між торканням та дотиком різниця, як між уривком шансону з вікна авто та органним концертом, квитки на який були куплені за місяць і який слухав усім тілом.

Це мене не стосується. Не торкайся мене! Можна торкнутися різних тем у розмові, а можна доторкнутися глибокого і важливого.

Ми торкаємось один одного у транспорті. У годину пік торкання можуть бути відчутними, але навіть якщо від цього з’являються діти, їх просто здають у депо і забувають. З них згодом виростають кондуктори.

Можна випадково торкнутися руки, передаючи стаканчик з кавою, а можна доторкнутися так, що дотик буде смачнішим за саму каву.

У дотику – магія. Дотиком благословляють, через нього передається святість, їм лікуються хвороби, після рукостискання з великою людиною руку кладуть у шафу і показують онукам у свята.

Торкання випадкове. Дотик – навмисний, свідомий. Саме до тебе, саме так, саме зараз. Дотик – не обов’язково інтимний, але обов’язково дуже особистий.

У дотику – окремість та спільність. У дотику – доказ існування двох.

Дотиком я кажу тобі: Ти є. Я це підтверджую. Ти інший. Я хочу відчути тебе”.

Дотиком я кажу собі: «Я є. Завдяки тобі я це відчуваю. Я можу відчувати себе окремим разом з тобою».

Розкажи мені про моє тіло

У безтілесній культурі важко говорити про тіло. Доводиться створювати нові слова, які ми навіть не намагаємось перекласти. Embodyment, BodyMind, Embodied Relational Gestalt. Всі ці підходи – спроби подолати розщеплення тілесного та психічного, повернути людському Я тілесність.

Психотерапія починалася з канапи, із занурення в себе, дослідження себе за допомогою провідника та інтерпретатора. Пізніше прийшло розуміння, що у взаємодії, у людському спілкуванні більше можливостей. Навіть про особистість стали говорити не як про «річ в собі», а як процес між людьми.

Але тіло все ще на канапі. Ми спостерігаємо за своїм тілом, за своїм диханням, своїм заземленням, шукаємо у своєму тілі почуття. Ми все це робимо, спрямовуючи погляд усередину. Тіло – все ще «річ у собі». Самотнє тіло.

Десять років танго та сім років танго-терапії – особливий досвід. Звикаєш думати про тіло як про те, що відбувається між людьми.

Ми можемо самостійно стежити за своїм диханням, намагатися зробити його вільним. Але коли партнерка каже тобі “ти не дихаєш”, “мені тривожно, коли ти затримуєш дихання”, “я з тобою перестаю дихати”, ми дізнаємося про себе більше, і часто – раніше, ніж могли б це зробити самостійно.

Ми можемо здогадуватися, намацувати, що таке «заземлення» через описи і власні відчуття. Але коли партнерка каже «я не відчуваю опору», «мало землі під твоїми ногами», ми дізнаємося про щось реальне, неметафоричне.

Інша людина може повідомити нам, наскільки ми плавно рухаємось, наскільки ми м’які, напружені, щільні, аморфні, передбачувані. Може нас зобразити, описати.

Проблема усвідомлення тіла через власні відчуття в тому, що ми ходили до школи, прокидалися будильником, сиділи, коли хотілося бігати, працювали, коли втомлювалися, носили незручний одяг і постуру. Роками ігнорували своє тіло.

Проблеми у дисоціації* з тілом.

Наші апарат відчуттів відключений від того, що реєструє та вимірює, він не має до тіла надійного доступу. Ми можемо багато чого придумати про своє тіло. Ми здатні вигадати собі відчуття, читаючи медичну енциклопедію, але мало що можемо надійно, тонко і точно помітити. Але ми можемо цього вчитися. З іншою людиною.

З іншою людиною ми дізнаємося те, що самі з якихось причин не помічаємо. І головне: ми дізнаємося, як інша людина сприймає те, з чим взаємодіє, спілкується – наше тіло, нас. Вона називає наше тіло – нами, і так лікує наше розщеплення. А ми можемо щось змінити у своєму тілі, часто навпомацки, навмання – і дізнатися про результат.

Пізнання свого тіла через іншого – природний спосіб. Так пізнає себе дитина. Не через самозаглиблення, не через інтроспекцію, а через маму. Через свої реакції на скорочення стінок матки, піддаючись обіймам, відштовхуючи, хапаючи, притягуючи, відпускаючи – всі ці рухи контактні, їм потрібна інша людина. Тіло дитини спочатку міжособистісне, воно те, що відбувається поміж. Ми можемо повернути собі таке тіло, хоча б іноді, хоча б певною мірою.

_______
* Дисоціація з тілом дозволяє нам жити в місті, працювати в офісі, вбивати, їсти фастфуд, носити краватку та високі підбори.

Пауза після видиху

Мій ранок скажено оптимізований: намагаюся вбити будильник, запускаю ФБ, ставлю чайник, насипаю кави в чашку, поки чайник закипає – курю і переглядаю повідомлення, заливаю каву, йду в душ. Пити каву в душі – погана ідея, вода гасить цигарку. Не пробуйте. З другою цигаркою п’ю каву. Починаю прокидатися.

Сідаю в машину, закурюю, повертаю ключ запалювання – все одночасно. Хоча це могли бути три окремі приємні ритуали. У Честертона є детектив, там батько Браун “вгадує” американського шпигуна – той п’є коньяк і палить сигару одночасно. У ті часи естетична нечутливість янкі сильно ранила тонкі душі англійських аристократів. Для мене звичайно і нормально розмовляти телефоном та писати повідомлення у ФБ на комп’ютері одночасно. Якість спілкування не страждає, чесно. Страждаю я.

Безнадійна багатозадачність – не єдина проблема. Є менш очевидна: ми рідко дозволяємо собі повністю видихнути, і ще рідше залишаємо час на паузу між видихом та вдихом. Класичний цикл контакту в Гештальті нагадує вдих та видих. У самому спрощеному вигляді він описується так: преконтакт, контакт, постконтакт.
Проходячи повз полицю з книгами, я зупиняюся, відчуваю невиразне бажання щось почитати. Проводжу пальцем по корінцях, ага, ось Іздрик, так, можливо. Відкриваю навмання, ось воно, якраз згадував цей вірш. Сідаю у крісло, читаю. Після прочитання мені потрібно якийсь час: дати рухливим образам заспокоїтися, згаснути, закінчити діалоги, розкласти по скриньках неясні фрагменти спогадів та асоціацій. Такий собі подовжений видих. Через деякий час настає тиша. Пауза після видиху. Цикл завершений, можна виринати у реальність.
Але в житті так не буває: мені треба в душ, каву пити.
Тому деякі сучасні психотерапевти стверджують, що класичний опис циклу контакту вже не відповідає дійсності. Ми входимо до наступного циклу не закінчивши попередній. У нас купа «хвостів», уривків енергії незавершених контактів, з якими ми мчимо до наступного. І тільки Phillip Morris постачає паузи по двадцять штук у пачці. Це не добре і непогано. Можна спробувати інакше.

Аріє Бурштейн радить спостерігати за звичними діями. Не починати наступну справу, рух, ритуал, думку, не завершивши попередні. Робити між ними паузи. Тоді рутина стає музикою.
Так, це повільніше. Друкуючи текст, ви відчуваєте, як палець торкається клавіші? Це може бути приємним. Швидкість знижується. Але якщо не відчувати, життя справді минає. Поки що ви друкуєте текст.

Аналогія з музикою мені близька. Хороші виконавці шанобливо ставляться до кожної ноти. У найшвидшому темпі звуки “не склеюються”. У середньому та повільному – чутно початок, середину та закінчення кожної ноти. Кожна фраза має ясне закінчення, кожна пауза є значною. Вони грають так, начебто весь час належить лише їм.

Ви можете помічати свої звичайні дії, розрізняти початок та закінчення, дозволяти собі паузи. Можете перетворити свій скажено оптимізований ранок та рутину на музику.

Крила ангела

Дихати означає відчувати. Дихання допомагає звільнити почуття і перетворити їх у рух.

Стримувати подих – спосіб не відчувати. Але це спосіб концентрації, звуження фокуса уваги.

У танці, у тілесній взаємодії ми потрапляємо у суперечливу ситуацію. Потрібна концентрація уваги, ми природно затримуємо подих. Але потрібно бути чутливими, для цього треба дихати.

Така сама суперечлива ситуація у клієнта у психотерапії. Необхідно сповільнитись і сфокусуватися – потрібна концентрація уваги. Одночасно потрібно підвищити чутливість, дати почуттям свободу, помічати все, що відбувається. Потрібно дихати.

У житті за межами танцю та психотерапії ситуація не менш суперечлива і набагато складніша.

На тілесних групах можна часто почути відчайдушне прохання ведучого «дихайте!». Це так само безнадійно, як сумно-популярне «дихай!» у психотерапевта. Декілька насильницьких вдихів та видихів, які нічого не дають, і знову ніхто нікуди не дихає.

Енергійне, свідомо посилене дихання – невдале рішення. Концентрація зникає, чутливість не підвищується. Насильницьке дихання нічим не краще, якщо не гірше за стримування. Працює вільне дихання.
Але сказати “дихайте вільно”, все одно, що сказати “розслабте плечі” (відомий жарт про те, як все відбувається з точністю до навпаки). Усі почнуть дихати насильно і напружувати все, окрім плечей.

Проблему “бездиханності” безглуздо атакувати в лоб. Вмовити вільно дихати так само безнадійно, як вмовити любити.

В Аріє Бурштейна я побачив, як не атакувати, і як не в лоб. На семінарах він як би між іншим коментує: «Я люблю уявляти собі легені, як крила ангела. Такі як малюють діти. Великі, на весь зал. Вони підіймаються, опускаються. І якимось чудовим чином нікому не заважають.
Ніхто не просить «дихай», ніхто не просить щось уявити, але вся зала починає дихати спокійно, вільно, подовжено. Не тільки грудьми та животом, а й ребрами вшир і спиною назад. Крила, вони на спині.

Аріє пропонує додати до руху голос, звук. Зі звуком неможливо не дихати.

Ті, кому нецікаві крила ангела, можуть скористатися метафорою акордеона, органа. У неї звук вбудований спочатку.

Крила ангела хороші тим, що тіло сприймає позу, в якій дихання не обмежується. Вона протилежна позі капрала на плацу з випнутими грудьми та втягнутим животом – не вдихнути, не видихнути.

У тілесній взаємодії дихання – не лише доступ до почуттів, не тільки спосіб перетворити почуття в рух, а й розв’язання проблеми фокуса уваги. Складно утримувати фокус на собі та на партнері одночасно. Але можна синхронізувати дихання в парі, тоді у фокусі будуть обидва.

При нагоді, відчуйте, чи немає у вас за спиною величезних м’яких крил ангела.