Double Bind

Розкажу вам про подвійне звʼязування. Це не про шибарі, але схоже, і теж цікаво. В оригіналі це називається Double Bind, ще перекладається як “подвійний затиск”, і це не про джиу-джитсу.

Double Bind придумав Ґреґорі Бейтсон у 50-х роках (класична й впливова стаття “До теорії шизофренії”). Мова йшла про специфічні подвійні послання, в яких вербальна форма суперечила прихованому змісту. І головне: про цю суперечність неможливо говорити  –  перехід у метапозицію заборонений.

Подвійний затиск –  досі популярний спосіб спілкування, у роботі з парами часто його зустрічаю. І часто досить непогано упакованим у дусі поппсихології:

“Домовмось бути чесними й усе один одному розповідати”. Це не про чесність і відкритість. Це про контроль. Або це бернівська гра в “Попався, сучий сину!”. Якщо партнер дійсно розповідає про свій “проступок”, його карають засудженням, ізоляцією, емоційною та тактильною депривацією. “Я дуже вдячна тобі за чесність!” (одночасно з невербальним посланням: “нічого іншого я від тебе не очікувала!”).

“Мені потрібна відвертість і щирість. Якщо тобі щось у моїй поведінці не подобається  –  одразу кажи”. І коли партнер щиро та відверто говорить, що йому не подобається, йому пояснюють, наскільки його розуміння доброго і поганого хибне, бо він сам недостатньо пропрацьований. Приймається тільки приємна правда.

“Я хочу, щоб ти була собою, мала свої бажання, а не підлаштовувалась під мене”. Але в реальності це: “я хочу, щоб ти хотіла того, чого хочу я”. Бо якщо ти хочеш чогось іншого, тебе звинуватять в егоїзмі, нечутливості, меркантильності та навіть “аутичності”.

“Якщо ти чогось від мене хочеш, скажи словами через рот. Я не телепат”. Часто це перекладається як: “Я не збираюся самостійно аналізувати ситуацію, розуміти очевидне (твої потреби), звертати увагу на невербальні знаки, твій стан і поведінку, задіювати емпатію та співчуття. Коли ти насмілишся висловити свої бажання  –  отримаєш явну відмову”.

“Я не хочу тебе контролювати, ти вільна робити, що бажаєш”. І коли ти витратиш гроші на нову сумку, я відверто й розгорнуто розповім, що я про це думаю.

“Я приймаю тебе з усіма твоїми недоліками”. Про недоліки ми будемо розмовляти постійно й занудно, але я приймаю.

“Ти тільки не ображайся”… але зараз я скажу щось образливе під виглядом чесності.

“Мені треба більше тактильності, обіймів”. Це має бути сказано з виразом обличчя “не влізай  –  вб’є”. Коли партнер пробує обійняти, він почує: “Ти обіймаєш тому, що я просила  –  це мене принижує”.

На лекції 9 серпня поговоримо про те, як з цими даблбайндами обходитись. І ще поговоримо про те, що іноді маніпуляція – це крик про допомогу й єдиний доступний партнеру спосіб спілкування у ваших стосунках. І про те, що жертвою у стосунках часто є саме маніпулятор, а не той, ким намагаються маніпулювати. Але зараз про інше  –  про шизофреногенних матерів.

Бейтсон вважав Double Bind не разовою маніпуляцією, а патерном, системною комунікативною пасткою (навіть “екосистемою”). І прямо словами через рот казав, що Double Bind сам по собі не може спричинити шизофренію. Але ідея була настільки привабливою, що навіть без Тік-Тока в 60-х роках виник мем про “шизофреногенну матір”  –  холодну й суперечливу, яка своїми подвійними посланнями буквально виховує шизофренічних дітей. Інфлюєнсери, які просували цю ідею,  –  Теодор Лідз, Сільвано Арієті й особливо Фріда Фромм-Райхман (учениця Фромма), авторка виразу “the schizophrenogenic mother”.

Уявіть собі, що відчували батьки, коли психіатр говорив їм: “це ви винні у хворобі вашої дитини”.

Згодом (дуже повільно, з 70-х до 90-х) генетичні дослідження підтвердили: шизофренія має суттєвий спадковий компонент, виховати шизофреніка неможливо. Бейтсон до кінця свого життя шкодував, що його ідея стала зброєю для звинувачень у сім’ях. Але як статтю назвеш, так вона й попливе. До речі, аналогічна історія відбулася трошки пізніше з аутизмом і “матерями-холодильниками”, але за участю інших інфлюєнсерів.

Детальніше про це й не тільки  –  на лекції “Ігри, в які грають пари / Слова, що руйнують стосунки”.
9 серпня, 11:00-14:00, онлайн.
Для реєстрації напишіть мені в Телеграм – @igor_zabuta

Запрошую!

Ігри, в які грають пари

Запрошую на лекцію-бесіду
ІГРИ, В ЯКІ ГРАЮТЬ ПАРИ
(слова, що руйнують стосунки)

Я багато працюю в парами протягом останніх пʼяти років. Є пари, конфлікти яких зумовлені несумісністю інтересів або психологічними особливостями партнерів. Але частіше зустрічаю пари, які руйнують свої стосунки словами – невдалою комунікацією. Вони так навчились і не вміють інакше. І є типові сценарії руйнівної комунікації, з яких важко вийти. Про це запрошую поговорити: про руйнівні сценарії, способи їх подолання, та про альтернативи.

Дві години лекції, маленька перерва, година для питань.

Субота, 9 серпня,
11:00-14:00
Онлайн

Ціна:
– участь онлайн + доступ до лекції в записі – 1000 грн (для пар – 1500);
– лекція в записі (без участі) – 1500 грн;
– військовим участь і запис безплатні.

Ведучий: Ігор Забута, психотерапевт, письменник

Для участі або замовлення лекції в записі напишіть мені:
– WhatsApp: +380964475204
– Telegram: @igor_zabuta, +380964475204
або заповніть реєстраційну форму

Майбутнє з AI (“Machines of Loving Grace” by Dario Amodei)

Глибоке, зважене есе Даріо Амодей, CEO Anthropic (Claude), про вплив штучного інтелекту на майбутнє: на розвиток біології та медицини, нейронауки та психотерапії, економіки, управління, роботу та сенс життя людей. Звісно, за умови, що ми подолаємо ризики, про які говорить Ной Харарі.

Текст грунтовний і довгий, важкий для розуміння, тому додаю конспект англійською та українською.

Дар психотерапії

Ялом писав, що психотерапія – це дар, привілей.

Бувають стани, коли немислимо працювати. Здається, ти просто не здатний співчувати іншому, почути його. Тебе на себе не вистачає, ти зі своїми почуттями не впораєшся.

Але звично “займаєш” терапевтичну позицію. Ти весь для клієнта. І якось виходить: і бачиш його, і чуєш, і співпереживаєш.

І на 60 хвилин перестаєш відчувати свій біль.Тоді розумієш: так, це справді дар, привілей, мало кому доступний.

Вибір

“Не робити вибір – також вибір. Не приймати рішення – також рішення. І доки ми не приймаємо рішення, інші вирішують за нас. Жертва вибирає залишатися жертвою. Хворий вибирає залишатися хворим, слабкий – слабким. Ми самі вибираємо продовжувати страждання, у цьому завжди є прихована вигода.”

І такого жорстокого, абсурдного марення повно в мережі і навіть в навколопсихологійній літературі.

Вибір – те, що робиться свідомо. Для вибору потрібні сили, вміння, інформація. Жертва продовжує бути жертвою не тому, що “хоче”, а тому, що вона не має сил протистояти насильству, не має можливості або сміливості його уникнути, або припинити. Продовжувати бути жертвою – творче пристосування: так можна деякий час принаймні вижити. Так можна отримати те, що не спроможний, поки що не вмієш, або не можеш отримати іншим шляхом. Протистояти, уникати – свідома дія, не для всіх і не завжди доступна.

Вибір, прийняття рішень пов’язані з відповідальністю у сенсі “здатності до дії у відповідь” (response ability). Іноді нам нема чим відповісти на виклики життя.

Ще кажуть, що ми не відповідальні за обставини, за дії інших людей, але відповідальні за свої реакції та почуття. Не зовсім так.
Перлз у Gestalt Therapy Verbatim говорить про нездатність багатьох прийняти ідею ідентичності структури ментальних і фізичних процесів. Психічні реакції та здібності, не просто подібні, а ідентичні фізичним. Ми можемо уникнути удару або заблокувати його, якщо в нас достатньо сили, швидкості, спритності. Так само ми можемо «вибирати», як емоційно реагувати на обставини та дії інших людей, тільки якщо у нас досить розвинені необхідні психічні здібності: витримувати невизначеність, зустрічати агресію та злість, спиратися на свої почуття тощо. Ці можливості тренуються і розвиваються так само як фізичні. Іноді їх недостатньо.

Власне, в цьому Ірвін Ялом і бачив мету терапії – допомогти клієнту прийти до точки, в якій він зможе зробити вибір: допомогти йому розвинути необхідні якості, підвищити здатність до дії у відповідь (відповідальність). Це не має нічого спільного з засуджувальними, звинувачувальними спробами «повернути», нав’язати «відповідальність за своє життя» ось тут і прямо зараз.

Послані на терапію

Виявляється, я люблю працювати з клієнтами, яких вмовили, укатали, послали на терапію. Напевно, я зла і вередлива людина. Я не говорю “він повинен сам захотіти”.

На терапію посилають дітей, підлітків та партнерів. Щоб змінити їхню поведінку. Або навіть їх самих. І дуже рідко, щоб допомогти їм, щоб послабити їхній біль.

Їхня поведінка змінюється. Вони самі змінюються. Зовсім не так, як хотіли ті, хто послав. Вони стають незручними, іноді агресивними. Іноді злими, якщо є на когось. Вони перестають реагувати на маніпуляції. У них з’являються власні інтереси та цінності, своє окреме життя.
Більш того, у них з’являється союзник. Не у вас, у них.

Вважати, що комусь потрібна терапія – проєкція. Терапія вам потрібна. Бажати для когось добра у вигляді терапії – профлексія. Це ви бажаєте собі.

Не надсилайте близьких до терапевта. Результат вам не сподобається.

Досягнення

Досягнення – це не історії успіху. Досягнення це те, що не вдалося. Це програші та втрати. Шрами та зламані зуби. Провалені проекти, втрачені відносини, нездійснені мрії. Те, в чому майже вийшли за межі себе.

Закоханість

Для закоханості потрібна малознайома людина. Бажано, біла і плоска, і не надто жива, щоб якісніше проєціювати на неї ту малознайому, непомічену, неусвідомлену частину себе, з якою хочеться стати одним цілим.

Місіс Хадсон

Відчайдушно хочеться, щоби полюбили ті, хто не любить, щоб оцінили ті, хто не цінує. Довести їм і собі, що ти найкращий, потрібний. Змусити їх страждати й каятися, назавжди й остаточно втративши тебе. Невротичні відчайдушні “хочу”, вони схожі на їжу з МакДональдза, на солоні чипси. Вони реальні, вони імперативні як бульдозер і спокусливі як сам диявол. І коштують недорого. Можна замовити собі подвійну НакМакХрінь, проковтнути не жуючи, вже нудить, але хочеться ще, але нікуди, але хочеться. Ну, може, завтра перестане нудити, можна буде замовити потрійну. Адже справді хочеться.

Справді, хочеться. Чистої води, справжнього хліба, стиглих яблук, свіжого сиру. Хорошого вина. Того, чим можна насититися. Такі хочу, вони тихо, непомітно, але завжди присутні. Як місіс Хадсон на Бейкер Стріт. Її помічаєш, коли вона відлучається на вечір. Камін холодний, неможливо знайти кави, бренді та сигари. І самотньо. І не знаєш, що швидше допоможе скрипка або кокаїн. І чогось відчайдушно хочеться.

Злі міфи про психотерапію

Злегка демонізувати психотерапію – найпоширеніший маркетинговий хід. Апелює до нарцисичної та скривдженої частини: досить привабливо уявити себе у закривавленому білому пальті на тлі мостів, що палають.

* «Ви виявите, що ваші сімейні та дружні стосунки будувалися на невротичній основі»

Можливо. Але ви також усвідомите, навіщо вам це потрібно, і який ваш внесок в їх “невротичність”.

Крім того, ви навчитеся цінувати красу неврозу та не патологізувати «невротичні відносини». У вас також з’явиться вміння бачити позитивну інтенцію за зовнішньою формою спілкування, іноді не найуспішнішою.

* «Ви виявите, що все життя займалися нелюбимою справою»

Скоріше навпаки. Ви виявите, що цінного для вас у «нелюбимій роботі» і що можна змінити, щоб вона почала приносити задоволення. Можливо, необхідно для початку позбавитися ідеї, що потрібно займатися улюбленою справою на роботі.

* «Від вас відвернуться при спробі бути чеснішими, заявляти про свої потреби та відстоювати границі»

Швидше за все, ви станете не стільки чеснішими, скільки щирішими. Чесність часто насильницька і груба, щирість – уразлива.

Вам доведеться менше «заявляти» про свої потреби іншим людям. Ви будете чіткіше ці потреби усвідомлювати, виявите, що багато з них ви можете задовольняти самостійно. Якщо ні, про це досить своєчасно і ясно сказати, заявляти не потрібно.

Необхідність відстоювати границі зменшиться, їх не так просто буде порушити. І ви навчитеся вибирати хорошу форму: бути щирим і не поранити, зупиняти вчасно без насильства.

* «Коло спілкування звузиться, ви зможете спілкуватися тільки з такими ж просвітленими»

Може бути. А можливо, ви виявите, що серед непросвітлених, непропрацьованих і неусвідомлених людей багато самобутніх, здорових і привабливих особистостей. Просто ви не вміли з ними спілкуватись або були їм нецікаві. Або корона була надто важка.

* «Психотерапія – це боляче»

Є в цьому якийсь героїзм, кишки та “кровіще”. Так, доведеться спуститися глибоко вниз, кому в особисте пекло, кому в задушливий підвал, кому в шафу заглянути. Але не самому і не раптом, а з підтримкою і не раніше ніж готовий. Психотерапія – це не так боляче і не так страшно, як жити.

Игорь Забута, психотерапевт, izabuta.com

Щирість та чесність

Між щирістю та чесністю дуже жирна товста різниця.

Щирість оголена, завжди зворушлива, ніжна та прозора. Вона боязка та обережна. Вона питає дозволу бути, не ранить. У ній завжди є інший, той, до кого вона звернена.

Чесність – в офіційному костюмі, досить помпезному, пряма та жорстка, за характером – нахабна та хамська. Вона – заради себе самої, заради своєї честі. Але виглядає бездоганно та успішно виправдовує нелюбов, безтактність та бездушність.

Не люблю

Коли я чую “Не відчуваю сенсу у моєму житті. Не бачу мети.”, я розумію “Мене не люблять. Я не люблю.”

Якщо пощастить

Може так скластися, що вам просто пощастить. Пощастить завалити проєкт, програти бій, зійти з дистанції, виявитися гіршим за суперника. Пощастить переконатися, що ви не сам, не той. Що є краще.

Кілька місяців або років нарцисичних конвульсій, і ось, ви вже не зобов’язані витягувати чужі проєкти, вигравати всі сутички, бігти нескінченну дистанцію, бути краще за когось. Бути Тим Самим для всіх.

І можна видихати. І здивовано починати жити.

Дотик

Дотик – екзистенційний жест, звичайне диво.

Дотик – дитинство контакту. Дотиком ми повертаємося до довербального спілкування, до реальності взаємодії, фундаменту всього подальшого досвіду життя-з-іншим.

Дотиком ми повертаємо тілесність особистості. Ти є для мене не як моє уявлення про тебе, не як мої почуття до тебе. Я торкаюся тебе-твого, тебе-як-є.

Торкаючись, я говорю тобі: «ось ти», «ти є». Я посилюю твоє переживання твого Я. Що важливо – кажу тобі, що ти існуєш саме для мене.

Торкаючись, відчуваючи тебе, я відчуваю, що і Я є. За твоєю реакцією я дізнаюся, що існую саме для тебе.

Дотиком ми підтверджуємо нашу окремість, нашу самотність. Ми торкаємося границь і цим говоримо: «ось я, а ось – ти».
Але ми переконуємося і в нашій спільності, можливості бути в цій самоті разом.

Сам винний

“Я сам винний. Зі мною щось не так. Мене треба здати в ремонт.»

Є стосунки, які продовжуються, є робота, з якою не йдуть, лише з ідеї власної неправильності, з почуття провини.

Іноді із цього почуття-ідеї приходять до психотерапевта. І чують дивне, незвичне. Стикаються з незвичним, новим ставленням до себе.

– Я за тебе, навіть у тому, у чому ти почуваєшся неправильним та винним. У цьому – особливо.

З’являється союзник, який приймає та підтримує. В декого такий союзник з’являється вперше.

– Так, ти автор свого життя. Ти будуєш його з тих матеріалів, які маєш зараз. Але й твоя партнерка – автор свого життя. І ви обоє – співавтори ваших відносин. Ваша відповідальність завжди розділена, симетрична.

Вантаж відповідальності зменшується, почуття провини перестає бути всеосяжним, тотальним. Іноді виявляється, що звинувачувати себу нема в чому.

– Все з тобою так. Так, як є. Є те, що є, нічого іншого нема. Я приймаю тебе таким, яким ти є. Можливо, і ти зможеш прийняти себе таким.

Виявляється так буває. З цієї точки можна рухатися у бажаному напрямку.

– Зберігати стосунки не добре і не погано. Питання, чи добре там тобі.

І тоді людина дозволяє собі обережно помацати ідею припинити стосунки, піти з роботи.

– І як тоді зміниться твоє життя? Що ти відчуватимеш? Як будеш проводити час? Як заробляти? Де жити? Чи готовий ти до цих змін? Що потрібно зробити, щоби тобі там було добре?

Виявляється, до змін треба готуватись. Не лише внутрішньо, а й зовнішнє. Як мінімум заробляти достатньо, мати де жити. А ще своє коло друзів, заняття, свої інтереси. Своє життя. Але це інша велика історія.

Іноді, якщо позбутися почуття провини та власної неправильності, підготуватися до розриву і внутрішньо і зовні, мати хоч трохи “свого життя”, у стосунках і на роботи стає не так погано, а часто навіть добре.
А іноді й без них також.

Шкіра

Чутливість, особливо тілесна, може бути сумнівним благом. Є люди, для яких те, що відбувається навколо, і так занадто голосно і яскраво. А є такі, для кого не відчувати своє тіло – єдиний вихід.

Відчувати, помічати – лише перший крок. Мені здається важливим не просто помітити, а й визначити своє ставлення до того, що помітив. Якщо дати собі час, ставлення може бути глибшим, ніж з першого погляду. Іноді біль – це почуття, що частина тіла жива. Іноді напруга – стримане бажання чи небажання руху, а рух – якоїсь складної дії, розв’язання проблеми. Якщо не поспішати, можна знайти важливе.

Зв’язати відчуття із почуттями, поставитися до них – маленький крок до цілісності.

Можна піти далі: визначити, як тіло загалом реагує на те, що помічаєш. Ніщо у тілі не існує тільки локально, тільки у якомусь окремому місці. Хто займається танцями чи бойовими мистецтвами, знає – «причина завжди нижче». Положення стоп впливає на напругу в плечах, прикус – на поставу загалом. Ми дивовижно і чудово влаштовані. Соматики та кінезіологи можуть багато про це розповісти. А ми можемо багато чого відчути. І знову повернутись до другого кроку – визначити своє ставлення до того, що відчуваєш, але вже не локально, а, наскільки це можливо, «усім собою».

Розширити поле сприйняття – ще один крок до цілісності.

І найважливіше, без чого всі попередні кроки мають малу цінність: визначити, як те, що відбувається в тілі, пов’язане з ситуацією, оточенням, з «життєвим світом». З місцем, де знаходишся, з тим, що зараз бачиш і чуєш. З іншою людиною, виразом її обличчя, її рухами та словами. Без цього кроку вся «тілесна усвідомленість» – лише тілесний еготизм, ілюзія тіла, що існує окремо, у вакуумі. Організму без середовища.

“Шкіра – найглибше в людині” (Поль Валері), вона дозволяє відчувати іншого і таким чином відчути себе. Перлз називав контакт «дотиком, що торкається». Дотик – простий жест, що може призвести до глибокого усвідомлення себе з іншим.

Клієнти – загадки

Бувають клієнти – загадки. Багатошарові, як капуста. А всередині капусти качка, а в качку – ціле горище, а там скриня, а в скрині – задзеркалля. І думаєш про нього тижнями, місяцями. Думаєш, відчуваєш, аж медитуєш. Згадуєш слова, міміку, жести, реакції, його сни, свої сни, його відчуття, свої відчуття. І раптом все складається. Як пазл. Усі деталі на місці, все фрагменти завершені.

І він приходить на чергову сесію і весь твій пазл легким жестом скидається зі столу. Тому що люди не так влаштовані, вони в пазли не складаються. В них не всі фрагменти закінчено, деякі деталі загубилися, деякі взагалі в комплект не входили. І вони точно не двовимірні. І не статичні: доки ти про них думаєш, вони змінюються. Чим уважніше думаєш, тим швидше змінюються.

А наприкінці сесії клієнт радісно заявляє: “Я все зрозумів, ну от нарешті склалося!” Але ти вже досвідчений. Ти сидиш і думаєш: “Ага. Качка, горище, задзеркалля, шафа, Нарнія…”

Дотик

Між торканням та дотиком різниця, як між уривком шансону з вікна авто та органним концертом, квитки на який були куплені за місяць і який слухав усім тілом.

Це мене не стосується. Не торкайся мене! Можна торкнутися різних тем у розмові, а можна доторкнутися глибокого і важливого.

Ми торкаємось один одного у транспорті. У годину пік торкання можуть бути відчутними, але навіть якщо від цього з’являються діти, їх просто здають у депо і забувають. З них згодом виростають кондуктори.

Можна випадково торкнутися руки, передаючи стаканчик з кавою, а можна доторкнутися так, що дотик буде смачнішим за саму каву.

У дотику – магія. Дотиком благословляють, через нього передається святість, їм лікуються хвороби, після рукостискання з великою людиною руку кладуть у шафу і показують онукам у свята.

Торкання випадкове. Дотик – навмисний, свідомий. Саме до тебе, саме так, саме зараз. Дотик – не обов’язково інтимний, але обов’язково дуже особистий.

У дотику – окремість та спільність. У дотику – доказ існування двох.

Дотиком я кажу тобі: Ти є. Я це підтверджую. Ти інший. Я хочу відчути тебе”.

Дотиком я кажу собі: «Я є. Завдяки тобі я це відчуваю. Я можу відчувати себе окремим разом з тобою».

Розкажи мені про моє тіло

У безтілесній культурі важко говорити про тіло. Доводиться створювати нові слова, які ми навіть не намагаємось перекласти. Embodyment, BodyMind, Embodied Relational Gestalt. Всі ці підходи – спроби подолати розщеплення тілесного та психічного, повернути людському Я тілесність.

Психотерапія починалася з канапи, із занурення в себе, дослідження себе за допомогою провідника та інтерпретатора. Пізніше прийшло розуміння, що у взаємодії, у людському спілкуванні більше можливостей. Навіть про особистість стали говорити не як про «річ в собі», а як процес між людьми.

Але тіло все ще на канапі. Ми спостерігаємо за своїм тілом, за своїм диханням, своїм заземленням, шукаємо у своєму тілі почуття. Ми все це робимо, спрямовуючи погляд усередину. Тіло – все ще «річ у собі». Самотнє тіло.

Десять років танго та сім років танго-терапії – особливий досвід. Звикаєш думати про тіло як про те, що відбувається між людьми.

Ми можемо самостійно стежити за своїм диханням, намагатися зробити його вільним. Але коли партнерка каже тобі “ти не дихаєш”, “мені тривожно, коли ти затримуєш дихання”, “я з тобою перестаю дихати”, ми дізнаємося про себе більше, і часто – раніше, ніж могли б це зробити самостійно.

Ми можемо здогадуватися, намацувати, що таке «заземлення» через описи і власні відчуття. Але коли партнерка каже «я не відчуваю опору», «мало землі під твоїми ногами», ми дізнаємося про щось реальне, неметафоричне.

Інша людина може повідомити нам, наскільки ми плавно рухаємось, наскільки ми м’які, напружені, щільні, аморфні, передбачувані. Може нас зобразити, описати.

Проблема усвідомлення тіла через власні відчуття в тому, що ми ходили до школи, прокидалися будильником, сиділи, коли хотілося бігати, працювали, коли втомлювалися, носили незручний одяг і постуру. Роками ігнорували своє тіло.

Проблеми у дисоціації* з тілом.

Наші апарат відчуттів відключений від того, що реєструє та вимірює, він не має до тіла надійного доступу. Ми можемо багато чого придумати про своє тіло. Ми здатні вигадати собі відчуття, читаючи медичну енциклопедію, але мало що можемо надійно, тонко і точно помітити. Але ми можемо цього вчитися. З іншою людиною.

З іншою людиною ми дізнаємося те, що самі з якихось причин не помічаємо. І головне: ми дізнаємося, як інша людина сприймає те, з чим взаємодіє, спілкується – наше тіло, нас. Вона називає наше тіло – нами, і так лікує наше розщеплення. А ми можемо щось змінити у своєму тілі, часто навпомацки, навмання – і дізнатися про результат.

Пізнання свого тіла через іншого – природний спосіб. Так пізнає себе дитина. Не через самозаглиблення, не через інтроспекцію, а через маму. Через свої реакції на скорочення стінок матки, піддаючись обіймам, відштовхуючи, хапаючи, притягуючи, відпускаючи – всі ці рухи контактні, їм потрібна інша людина. Тіло дитини спочатку міжособистісне, воно те, що відбувається поміж. Ми можемо повернути собі таке тіло, хоча б іноді, хоча б певною мірою.

_______
* Дисоціація з тілом дозволяє нам жити в місті, працювати в офісі, вбивати, їсти фастфуд, носити краватку та високі підбори.