Автор: izpsychogestalt

Скажу вам дивну і неполіткоректну річ: багато працювати – це ок.

Навіть більше: і зусилля, і втома – це нормально.

Ну і ще три-в-одній зовсім неполіткоректні тези: стрес-менеджмент, “турбота про себе”, “баланс роботи і життя” – у їхньому деградованому розумінні – це, як сказав би Перлз, лютий булшіт.

Почну з балансу роботи і життя. Це саме той випадок, коли політичне гасло перетворилося на ідеологію, яку з невідомих причин почали використовувати в особистому житті.

Перший борець за баланс, принаймні, із чітким формулюванням, – Роберт Оуен (початок XIX ст.): “вісім годин праці, вісім – відпочинку, вісім – сну”. То були часи нещадної експлуатації. Зараз усе не так. Зараз це називається корпоративною культурою і системою мотивації.

Другий раунд боротьби за баланс повʼязують із феміністичним рухом 70–80-х років. Жінки стали масово виходити на роботу, і актуальним став “work-FAMILY balance”. З часом політичне гасло набуло поширювального тлумачення і перетворилося на «work-LIFE balance». Бо робота – це не життя, це нежить. Така інтерпретація багатьом сподобалася. По-перше, роботодавцям: «Вам тут не життя! Трекайте роботу, противні зомбі!». По-друге, психотерапевтам і коучам, у яких зʼявилася ще одна тема для розмови та психоедукації.

А насправді, ідея протиставити роботу життю – дійсно якась перверзивно-хтонічна. Як колишній юрист, я вам точно кажу: коли ви працюєте, ви живі (якби ні, вам би зарплату не нараховували).

Другий концепт – турбота про себе. Він зовсім древній. Це античне epimeleia heautou — піклування про себе, яке полягало в праці над власною душею, самопізнанні і етичному самовдосконаленні. У наші часи його розвинув Мішель Фуко. Якщо дуже спрощено: владні інституції формують особистості (нас) через освіту, систему заохочень і покарань тощо. Особистостям (нам) варто потурбуватися про себе – на противагу владному впливу – і займатися «самотворенням». Можна використовувати методи з історично доведеною ефективністю (письмо, медитація, аскеза, сповідь), а можна й сучасніші, наприклад, психотерапію. Фуко такого не писав, але міг би.

Ідея турботи про себе має і політичний компонент. Детальніше див. Audre Lorde «A Burst of Light», 1988. Єдине зауваження: якщо ви не чорна лесбійка зі смертельним онкозахворюванням, ця історія взагалі не про вас і не для вас.

Зараз турбота про себе комерціалізована і має як позитивні, так і негативні симптоми-директиви – «відпочинь» і «не втомлюйся» відповідно.

Третій концепт – стрес. Святая святих сучасної наукової ідеології. Настільки широке поняття, що його використання в будь-якій конкретній ситуації втрачає сенс. Стрес придумав Ганс Сельє (не «Сельє», а «Шейє») десь на початку минулого сторіччя. Він вніс плутанину з самого початку, назвавши «стресом» реакцію організму на стрес. Чи то через незнання англійської, чи то через поверхневе знання інженерії. Точніше було б говорити про «strain». Але Сельє був авторитетом, і тепер ми говоримо: «я в стресі».Далі над концепцією працювало багато дослідників, кожен вніс своє, але популярним стрес зробив др. Сапольскі. Саме завдяки йому ми тепер знаємо, що живемо в шкідливому хронічному стресі. Послухайте лекції на Ютубі та почитайте «Чому у зебри не буває виразки» (книжку дуже раджу, завдяки їй я нарешті зрозумів, як працює діабет, гіпертонія, як саме психо- стає соматикою і багато іншого).

Ключова ідея Сапольскі: в людини уявний лев викликає таку ж саму стресову реакцію, як у зебри – реальний. Сучасний світ, сповнений дедлайнів, податків, новин, кредитних лімітів і всіляких дрібних загроз, які мають високу ймовірність перетворитися на великі проблеми, – це савана сучасної людини, де її хронічно переслідують численні хижаки.

Про що Сапольскі не писав: окрім здатності уявляти лева, ми здатні проігнорувати цілком матеріального алігатора у ванній. Фрейд і його послідовники придумали для нас цілий арсенал захисних психологічних механізмів. Ми дійсно живемо в савані, але часто кладемо голову лева собі в пащу.

Стрес буває хронічним (шкідливим) і гострим (якщо не порізатися – корисним). А ще він може бути системним і процесуальним. У них різні нейронні маршрути, які я не здатний описати. Системний – цілком реактивний, по суті, уявний лев кусає прямо за амігдалу з гіпокампом. Другий – психогенний – вимагає участі лімбічного мозку і вентромедіальної префронтальної кори. Тобто ми маємо інтерпретувати новину, поставитися до неї, відчути і зрозуміти: ця новина в стрічці = загроза.

Існує тривале і масштабне дослідження, в якому показано, що люди, які а) вважають, що в їхньому житті багато стресу, і б) переконані, що стрес шкодить здоровʼю, мають підвищений на 43 % ризик передчасної смерті. Тобто, якщо а) переконати людину, що вона живе в лютому стресі, та б) пояснити їй, що стрес люто шкодить здоровʼю, будемо мати ті самі 43 % підвищеного ризику передчасної смерті, про які йдеться в дослідженні. Суттєву роботу з переконання і розʼяснення провів др. Сапольскі. Провів на такому високому рівні, що зараз «стрес-менеджмент» став однією з шести основ ментального здоровʼя (нарівні зі сном, здоровим харчуванням, рухом, соціальними звʼязками, хімічними залежностями).

До подібних досліджень, і особливо до їхніх інтерпретацій, можна ставитися скептично. Але висновки цього дослідження стають зрозумілими, якщо розглядати взаємодію системного і процесуального стресу. Принаймні частина респондентів дійсно витримує системний стрес. І тоді знання про шкідливість стресу робить його ще й процесуальним, і таким чином його підсилює. Це як із написами на пачках сигарет: жахливі картинки покликані зменшити кількість курців, з якими не впоралися канцерогенні речовини.

Річ у тім, що робота і стрес не тотожні. Мозок любить роботу. Особливо інтенсивну, яка вводить у стан потоку. Якщо мозку не дати над чим працювати, він сам собі напридумує завдань. А втомлюємося ми переважно від стримування, або, як назвав це Ендрю Г’юберман, від лімбічних фрикцій (одночасне збудження і гальмування). … Напишу так… ой ні, це занадто, розкритикують… краще так… а чи варто? …а це взагалі треба прибрати… ні, було непогано (це я описую власне стримування і лімбічні фрикції під час написання цього тексту, і втомлююся від цього).

У кріслі психотерапевта є можливість дослідити, що насправді спричиняє стрес. Це точно не дедлайни, не новини, не податки. Вони – зовнішні явища та події. Питання в тому, як вони інтерпретуються, переживаються. Вони викликають тривогу або страх, і можна зʼясувати, про що саме клієнт тривожиться, чого боїться.

Якщо послідовно знімати шар за шаром (про що саме ти тривожишся?), стає видно, що насправді виснажують дві речі:

1) страх відчути провину або сором і

2) страх нарцисичного краху.

Тобто тривога повʼязана не з самим дедлайном, а з можливістю відчути себе винним у його порушенні; не з імовірним звільненням, а з відчуттям, що підвів рідних; не з презентацією, а з імовірністю негативної оцінки. Звідси, до речі, і лімбічні фрикції, постійне стримування.

Якщо так, можливо, треба працювати не з широким абстрактним шкідливим хронічним стресом, а з його причинами – цілком конкретними психологічними феноменами – страхом відчути провину, сором, власну недостатність-некомпетентність?

***

Вище я описав, як здорові продуктивні ідеї деградували і з їхніх залишків культура створила свого роду метаморф: 1. життя повне шкідливого стресу, якого необхідно уникати; 2. робота – це нежить; 3. турбота про себе полягає у відпочинку. Загальний висновок: уникайте зусиль і важкої системної роботи. Проблема в тому, що важко працювати колись доведеться, якщо не на себе, то на когось іншого, якщо не над собою, то над помилками. І ще: зусилля, важка системна робота – єдине надійне джерело «важкого» дофаміну (на противагу гортанню стрічки, яким ви зараз зайняті).

Чув, як іноземні колеги розповідають українським терапевтам, що багато працювати неетично. Бо ви ж втомлюєтеся, а навіщо клієнту втомлений терапевт? Добре, що лікарям швидкої допомоги такого не розповідають.

Сам не працюю багато, але не з ідейних причин – просто лінивий. Читав, що лінь – еволюційно виправдана адаптивна стратегія, тому це, мабуть, теж ок.

---

Інші тексти:

Наскільки ми розуміємо, що таке депресія і які її причини?

Цей текст – стислий і фрагментарний огляд. Я дещо занурюся в історію, головним чином для того, щоб показати, наскільки ми більше знаємо, але не більше розуміємо у порівнянні з безнадійно несучасними дослідниками.

Все почалося з чорної жовчі – меланхолії. Якщо її забагато, маємо страх і смуток. Якщо вони тривають довго – це, за визначенням Гіппократа, – меланхолія.

Арістотель повʼязує меланхолію з геніальністю: «Чому всі видатні люди — у філософії, мистецтві, поезії — були меланхоліками?» Щось подібне говорить і др. Сапольскі в своїй другій лекції про депресію: “люди з депресією… сумніші, але мудріші — в сенсі більш точних, більш реалістичних оцінок того, як світ насправді влаштований.” (Цікаво, що це твердження Сапольського перевірено дослідженнями і не підтверджено, див. посилання в коментарях). Лекцію дуже раджу, лінк нижче.

Приблизно через 600 років після Гіппократа др. Гален таки знайшов, який орган виробляє чорну жовч (селезінка), і так надав гуморальній теорії завершеності. Лікування рекомендував приблизно таке саме, як і при всіх інших хворобах – дієта, кровопускання, п’явки.

Християнські дослідники в щасливому розщепленні підтримують гуморальну і демонічну теорії одночасно. “Демон ацедії, якого також називають полуденним демоном, — найважчий з усіх”. Перелік симптомів в порівнянні з античністю дещо розширюється: апатія, безсилля, відчай, відчуття Богозалишеності, духовний смуток. До девʼяти за DSM не дотягнули, але обовʼязкових пʼять вже нарахували.

Незважаючи на демонічну природу ацедії, її включили до списку семи смертних гріхів. Лікували постом, фізичною працею, молитвою, сповіддю, екзорцизмом. Сучасні дослідники теж наполегливо рекомендують інтервальне голодування та фізичні вправи. Замість молитви і сповіді – психотерапія (не треба перекладати відповідальність на Творця). Екзорцизм, наскільки мені відомо, більше не практикують, окрім як в КПТ – там виганяють неправильні думки святими протоколами.

Ренесанс. Головна книга епохи – “Анатомія меланхолії” Роберта Бертона. “Я пишу про меланхолію, щоб уникнути меланхолії” – перший досвід самоаналізу. І першоджерело біопсихосоціальної моделі: Бертон пропонує класифікацію причин – тіло, душа, суспільство. Лікування, крім традиційної дієти, включає музику і кохання.

Більш психіатрично орієнтований Вільям Кулен вводить поняття “невроз”, до якого включає, серед іншого, так звані “везанії” — розлади інтелекту — манії та меланхолію (William Cullen, *Synopsis Nosologiae Methodicae,* 1769).

Далі я пропускаю приблизно 200 років і переходжу до психотерапевтичного осмислення депресії. Виклад матеріалу буде стислим, простим і зрозумілим (тобто, у випадку психотерапевтичного матеріалу, максимально наближеним до профанації).

Фройд – «Печаль і меланхолія», 1917. Печаль – нормальна реакція на втрату, меланхолія – патологічна. “При печалі світ стає бідним і порожнім; при меланхолії таким стає саме Я”. Любов до втраченого обʼєкта не відпускається, гнів спрямовується всередину.

Юнг. Про даму в чорному нічого не писав, хоча міг би. Для Юнга депресія – послання несвідомого, яке необхідно зрозуміти, як би зараз сказали, “прожити”. “Якби темрява стала щільнішою, я б занурився в її саму глибину — і не відступав, доки в самому серці болю не спалахувало світло. Бо у крайній точці афекту природа розвертається назад.” (з листа Юнга американській подрузі — див. чудове есе за посиланням в коментарях).

Далі. Мелані Кляйн – депресивна позиція – нормальний етап розвитку дитини, яка усвідомлює, що люблений і ненависний обʼєкт — це одна людина (мати). Депресія дорослого – застрягання або регрес до цієї позиції, туга за втраченим цілісним обʼєктом.

Віннікот – повʼязує депресію з false self, людина живе не собою. Вслід за Юнгом: “Депресія може містити в собі велику цінність — якщо пацієнт здатний її витримати”.

Кохут – описує депресію як крах грандіозного Self через відсутність належного дзеркалення в дитинстві.

Пояснювальні моделі різні, але є спільне – розвиток у стосунках (і лікування у стосунках).

Гештальтисти описують депресію як порушення циклу контакту через ретрофлексію (заблокований гнів), злиття (втрата відчуття власних потреб), хронічно низький рівень збудження (Зінкер), проблеми з “якістю присутності”, виснаження фону, з якого виникають фігури, а також розлад поля. Ну і звісно, депресія – це творче пристосування, як без нього.

Якщо психоаналітиків зрозуміти важко, то з гештальтистами інша ситуація: можна тільки вдавати, ніби їх розумієш.

Певна ясність зʼявляється в КПТ. Аарон Бек вводить когнітивну тріаду і три рівні когніцій, успішність методу доводиться сотнями рандомізованих контрольованих досліджень.

Представники “третьої хвилі” (ACT та DBT) припускають, що роботи на рівні когніцій недостатньо. Необхідно змінити свої стосунки з думками і в дусі Дзен не ототожнюватися з ними, а діяти за цінностями попри депресію. Якось так.

Але основний метод КПТ – проведення численних РКД, які підтверджують ефективність КПТ, безперечно підтверджує її ефективність в умовах страхової психотерапії.

Представники інших підходів усвідомлюють нестачу пояснювальних моделей і пропонують свої. Для Ялома депресія – зіткнення з екзистенційними данностями – замаскована тривога перед свободою і відповідальністю. Для Стівена Гейза (ACT) – когнітивне злиття і уникання досвіду. Для Лоуена – хронічне зниження енергії тіла. Для ван дер Колка – нейробіологічний стан тіла, яке памʼятає все. Для Клермана і Вейссмана (IPT) – порушені стосунки, але не в дитинстві, як у психоаналітиків, а тут і зараз.

Ніби достатньо, щоб зуплутатися безнадійно. Але осмислити депресію намагаються не тільки психіатри і психотерапевти.

Ален Еренберг (французький соціолог) оголошує депресію “хворобою індивідуалістичного суспільства”. Артур Кляйнман стверджує, що DSM-депресія є культурним конструктом, а не природним фактом, оскільки китайці хворіють на неї по-іншому. І японці теж (“утсу”, Лоуренс Кірмаєр). Вотсон і Ендрюс вважають депресію адаптивним механізмом глибокого зосередження на складній проблемі. Прайс і Гарднер інтерпретують депресію як адаптивну капітуляцію, сигнал підпорядкування при програші в соціальній ієрархії.

Тепер перейдемо до сучасних версій “офіційних” медичних класифікаторів – МКХ та DSM. Їх підхід принаймні чесний і зводиться до таких тез:

1. Ми дупля не відбиваємо, що це за меланхолія, ацедія, депресія. Ще менше ми розуміємо їхні причини.

2. Тому ми будемо спиратися на симптоми, ігноруючи етіологію, біомаркери, результати досліджень і все інше, бо це ще більше заплутує.

3. Ми шляхом голосування створимо перелік симптомів, і так само, шляхом голосування, визначимо їх достатню кількість при достатній тривалості. Це надійно, адже досвід показує, що через голосування завжди приймаються наймудріші професійні рішення.

4. Потім ми будемо нещадно критикувати результати праці колег, які змусили нас оце затвердити.

5. Проте ми створимо зрозумілий ярлик, який дозволить прописувати зрозумілі антидепресанти (про них нижче), що є чудовим ринковим тандемом і запорукою а) фінансування системи охорони здоровʼя від пацієнтів і б) прибутків фарми.

Принаймні, DSM та МКХ дають приблизні вказівки, як саме на ту депресію хворіти правильно.

На жаль, не все так однозначно. Існує думка, що діагностичні критерії депресії створювалися переважно на основі жіночих симптомів, оскільки чоловіки маскують депресію через алкоголь, агресію, трудоголізм.

Але людство не вперше вигадало дотепний спосіб докопатися до причини хвороби. Необхідно випадково відкрити ліки, які цю хворобу лікують, і так ми побачимо механізм хвороби.

До 1950-х депресію лікували опіумом, бромідами, барбітуратами, інсуліновою комою, лоботомією та електросудомною терапією. Це мало привчити пацієнтів звертатися до лікарів тільки у вкрай тяжких станах.

Але в 50-х лікарі випадково помітили: протитуберкульозний препарат іпроніазид якось дивно впливав на настрій хворих. Попри туберкульоз, вони ставали веселими, енергійними і влаштовували танці в коридорах стаціонару. У 1957 році Натан Кліне першим застосував іпроніазид цілеспрямовано при депресії.

Іпроніазид – інгібітор МАО (моноаміноксидази) – ферменту, який розщеплює моноаміни – серотонін, норадреналін, дофамін, прибирає їх надлишок із синаптичної щілини та цитоплазми нейронів.

У тому ж 1957 році інший дослідник Роланд Кун у Швейцарії тестує іміпрамін — перший трициклічний АД — як антипсихотик. Ефекту при психозі не спостерігалося, але настрій покращувався.

Відтоді почала формуватися гіпотеза: виглядає так, ніби причина депресії у дефіциті певних нейромедіаторів. У 1965 Джозеф Шілдкраут бачить проблему в дефіциті норадреналіну (катехоламінова гіпотеза), пізніше акцент зміщується на серотонін, ще пізніше – на дофамін, ну і врешті-решт приходить розуміння, що вся трійця важлива.

Переконливо. Так само переконливо, як парацетамолова гіпотеза застуди. Адже якщо парацетамол полегшує симптоми застуди, то причина застуди – дефіцит парацетамолу. І застуду треба перейменувати на РДП – розлад дефіциту парацетамолу.

Звісно, до “моноамінової” гіпотези завжди були питання:

– Чому антидепресанти підвищують серотонін за години — але ефект настає за тижні-місяці?

– Чому препарати, що знижують рівень моноамінів, не викликають депресії у здорових людей?

– Чому така велика кількість пацієнтів не бажає реагувати на СІЗЗС?

І головне питання. Припустимо, що все так – причина депресії – дефіцит нейромедіаторів. Але це не остаточна відповідь. Ми не знаємо, чому цей дефіцит виникає.

Куди ми дивимося зараз, останні десятиріччя?

Маємо численні дослідження, які, хоча й не доводять причинності, демонструють потужну кореляцію між депресією (і більшістю ментальних розладів) та мітохондріальною дисфункцією. Лікувати пропонують комплексно, але головним чином – здоровим способом життя, включаючи кето-дієту (див. Christopher M. Palmer “Brain Energy”, дуже раджу), яка понад сто років тому була придумана для лікування іншої хвороби – епілепсії. Паралельна гіпотеза: хронічне запалення пошкоджує мітохондрії (і порушує нейрогенез у гіпокампі).

Не менш численні і переконливі дослідження підтверджують звʼязок депресії з порушеннями мікробіому (“вісь кишківник-мозок”).

Тобто найсучаснішу гіпотезу, яка виглядає більш ніж ймовірною, можна назвати бактеріальною (мітохондрії – теж гіпотетично бактерії, з якими ми мільйони років живемо в симбіозі).

Принаймні стає очевидно зрозумілим – причина депресії не десь там у психоаналітичному дитинстві, стосунках, ретрофлексії та культурі. Причина повністю у царині патофізіології — в метаболізмі клітин, або у кишківнику, або і перше, і друге.

На жаль, не так очевидно, як хотілося б. Мартін Пікар (Picard) у своїх дослідженнях показує: самотність, хронічний стрес, дитяча травма, соціальна ізоляція — усі безпосередньо змінюють морфологію мітохондрій, активність дихального ланцюга, рівень мітохондріальної ДНК у крові. Якимось чином мітохондрії реагують на психосоціальні сигнали (схоже, через гормони стресу).

Тобто ми знову повертаємося до юнгівської “дами в чорному”, але вона вже приходить не до нас, а до мітохондрій. Переконаний, що є дослідження, які підтверджують: дама приходить і до бактерій мікробіому.

З гіпотезою чорної жовчі було, звісно, простіше. Хоча припускаю, що древні мужі вже тоді сперечалися, чи має її надлишок психосоціальні, чи суто патофізіологічні причини. Що відомо напевне – біопсихосоціальну модель вони не пропонували. Хоча б тому, що філософська добросовісність не дозволяла їм зрощувати три прикметники в один і стверджувати, що він має зрозумілий зміст і сенс.

---

Інші тексти:

«У нас було б все добре, якби ми не сварилися. Постійно.»

Саме так часто починається перша сесія з парою. Тоді питаю:

– З якого приводу ви сварилися востаннє?

Варіантів багато. Розкажу про один – узагальнений. Це не матеріал реальної пари, а радше скетч з багатьох сесій.

Сварилися жорстко, з криками і з мовчанням, з «ти завжди…», «ти ніколи…», «а ти…», «в такому тоні…».

Через вітаміни.

Бо жінка вважає, що вітаміни – це корисно. А чоловік вважає, що це чистий маркетинг «фарми», нічого не засвоюється, вітаміни треба отримувати з їжі. Жодні пояснення, аргументи, посилання на дослідження, спільний допит GPT не переконують жодну зі сторін лютого конфлікту.

– А хто з вас знає, що то взагалі таке, ті вітаміни?

Виявляється, ніхто не знає. Є приблизне уявлення, що вони потрібні.

– Тоді про що ви сперечаєтеся, за що ви бʼєтеся одне з одним? Вітаміни – це зовнішня форма, випадкова. Про що насправді?

До цього «насправді» нелегко докопатися, бо партнери знову починають вже не одне одному, а терапевту доводити, чи вітаміни корисні. Але якщо терапевт наполегливий, хтось із партнерів таки скаже:

– Я хочу, щоб моя думка сприймалася як важлива. Навіть думка про те, в чому я не розбираюся. Моя думка важлива = я важлива. І навпаки.

А партнер не погоджується і суперечить з тієї самої причини, але в дещо модифікованій версії:

– Я хочу, щоб моя думка сприймалася як важлива. Особливо якщо вона суперечить твоїй.

(Це у випадку, якщо партнери не конкурують за звання найрозумнішого в парі. Якщо так, треба розбиратися, хто увів це звання і для чого.)

Добре, «про що насправді» зʼясували. Але це не найглибший рівень.

Питаю:

– З якого почуття ти намагаєшся запхати в чоловіка ці вітаміни? А ти, з якого почуття їх відбиваєшся?

Питання «з якого почуття» зазвичай заганяє партнерів у глухий кут. Відповідають – «тому що…», і знову про користь вітамінів.

– Ні, це не те. У якому ти стані, що з тобою відбувається?

Якщо знову виявити наполегливість, зʼясується:

– що жінка відчуває тривогу, для неї нестерпна думка, що у чоловіка від дефіциту вітаміну D розвинеться депресія

(вона читала, що це можливо, і щось схоже було з її татом);

– що для чоловіка неприйнятний, нестерпний образ себе, який пʼє пігулки, ніби якийсь хворий іпохондрик

(він Чоловік, який все лікує холодною водою, холодним самогоном і крепким, як апценьки, часником).

Скільки я бачив пар, ніхто насправді не свариться про факти. Ніхто не свариться про раціональне. Про вітаміни, політику, фемінізм, про те, чи безпечно їздити на мотоциклі, і чи варто віддавати дитину в альтернативну школу.

Конфлікти, суперечки, сварки – вони про себе, про емоційне:

– Чи важлива для тебе моя думка, особливо про те, в чому я не розбираюся, просто тому, що так думаю я?

– Чи важлива для тебе моя думка, якщо вона суперечить твоїй, якщо ми в цьому різні?

– Чи важлива для тебе моя тривога, навіть якщо вона ірраціональна?

– Чи готова ти зважати на те, що для мене неприйнятно, навіть якщо, на твою думку, це повна маячня?

Усе це в сухому залишку зводиться до двох питань:

Чи важливий я? Чи мої почуття важливіші для тебе, ніж твої уявлення про те, що правильно і раціонально?

А про вітаміни мало хто свариться, бо мало хто розуміє, що це таке взагалі.

---

Інші тексти:

Я довгий час із захватом слухав лекції Джордана Пітерсона, доки він не почав вставляти Достоєвського і Книгу Буття в кожне речення. В нього є ідея, яку він енергійно просуває. Вона складається з двох частин.

Перша:

Якщо твоє життя нагадує захаращений сарай, ти глибоко в дупі, в тебе немає сил, – зроби щось одне, неважливо, наскільки незначне. Щось, що хоча б трохи покращить твій стан, твоє життя. Помий одну чашку. Випий стакан води зранку. Почни з цього. Завтра повтори.

З цією частиною я погоджуюсь обома руками.

Друга:

Зміни на краще відбуваються експоненційно. Незначне покращення дає сили для подальших змін, а вони, своєю чергою, дають поштовх для ще більших, швидких і глибоких поштовхів. Відповідно, якщо покращувати своє життя та себе на 1% кожного дня, за рік, ви покращитеся не на жалюгіних 365%, а значно більше.

Ця частина здається мені мотиваційною маячнею.

По-перше, щоб просто залишатися на місці, треба бігти досить швидко. Це відомо з часів Л. Керрола. По-друге, той, хто вивчав щось нове або освоював нові навички, знає: темп зростання може бути швидким на початку, але потім сповільнюється, досягає плато.

Крім того, доки ти маленькими послідовними кроками вперто змінюєш життя на краще, миєш чашку, пʼєш воду, життя рухається в зворотному напрямку великими стрибками: фінансова криза, війна, ковід, повномасштабна війна, уряд, хвороби рідних, власні хвороби, старіння, вигорання, нещасні випадки. Грьобана Ентропія. Це трохи збиває з експотентного ритму. Що зовсім сумно: на відміну від змін на краще, зміни на гірше не потребують твоїх зусиль. І дійсно розвиваються експоненційно.

Тим не менш, як говорить др. Сапольскі, твоє життя зараз – закономірний, цілком детермінований наслідок того, що трапилося за секунду, хвилину, дні, роки і тисячоліття до цього тут_і_зараз. А в напрямках психотерапії, акцентованих на відповідальності: твоє життя сьогодні – закономірний наслідок твоїх рішень і вчинків, твого життя вчора, позавчора і аж до твого психоаналітичного дитинства. Звісно, з урахуванням Грьобаної Ентропії (за яку ти теж маєш взяти відповідальність).

Іноді, особливо стійким клієнтам, тим, хто прийшов за покращенням, пропоную експеримент:

Ось ти описав свій тиждень. Працював, читав, думав, відчував, бігав, сварився, писав, прокрастинував, бухав, залипав в телефоні, любив, прибирав, мив чашку, пив воду.

Це і є твоє життя. Бо, як говорять японські гештальтисти: є те, що є, нічого іншого немає. Думка, сама по собі, варта усвідомлення.

І продовження експерименту:

Якщо ти продовжиш жити своє життя так само, як цього тижня, яким воно буде через рік-пʼять-десять? З урахуванням Грьобаної Ентропії?

Застереження: експеримент для справді стійких клієнтів. Бо для багатьох необґрунтована надія на спонтанне покращення завтра є чи не єдиною несучою конструкцією.

---

Інші тексти:

Коли працюю з парами, часто спостерігаю процес, який називаю “легалізація симетричного гризингу”.

Ти підвищуєш голос – я підвищую голос, ти до мене з претензіями – я до тебе з претензіями, ти робиш мені боляче – я роблю тобі боляче, ти на мене мовчиш – я на тебе мовчу ще гучніше.

І коли на сесії я коментую: “Ти зараз легалізуєш те, що робить твій партнер”, на мене дивляться з подивом.
Але ж це очевидно.
Якщо тобі не подобається, як з тобою спілкується партнер, ти можеш:

а) про це сказати;

б) спілкуватись так само. 

Перше – заперечення, зупинка; останнє – легалізація.

Якось так сталося, що ми навчились відповідати симетрично. Іноді співмірно, іноді з перебором. До речі, десь читав, що “око за око”  – це як раз гуманізуюче правило, покликане від переборів уберегти. Бо в ті часи за око племінника могли всьому сусідньому племені обрізання голови зробити.

А ще є теорія ігор. На початку вона була прикладним інструментом – шукали відповідь, як ефективно обирати між війною і політикою, між співпрацею та суперництвом. Але з часом дослідники помітили, що навіть бактерії таємно вивчають теорію ігор і тихенько граються. Це якась базова біологічна програма. Всі живі організми при зустрічі приймають фундаментальне рішення – або я з тобою буду дружити, або я тебе зʼїм. І з часом напрацювалися стратегії, одна одної краще. Одна з найкращих так і зветься – “око за око”. При повторюваних інтеракціях вона дає непоганий результат (доки очей вистачає, далі в хід йдуть зуби) ¹.  

Суть пари, “стосунків” чи “взаємин” якраз в тому, що партнери на самому фундаментальному рівні обрали співпрацювати, і за жодних умов не їсти один одного. З цього приводу проводились спеціальні ритуали та урочисто підписувались документи. Але ситуації бувають різні, настрій буває різний. І ось десь хтось щось не так сказав, чи не так подивися. І блискавично забувається фундаментальна “домовленість про співпрацю”, запускається програма “око за око”, і тоді інший у відповідь говорить щось не менш “не таке”, далі – ескалація, а в кінці хтось комусь відгризає ніс і про це пишуть в місцевих газетах. Все як у бактерій, що знаються в теорії ігор.

Біда в тому, що коли один з партнерів на ворожу в найширшому сенсі комунікацію відповідає симетрично, він легалізує таку комунікацію.  Між нами так можна. Ти мене принижуєш – я тебе принижую. Ти мене вколов, я тебе вколю. Переможе той, хто сильніше принизить. Тепер ми так взаємодіємо. Це тепер прописано в нашому неписаному кодексі сімейних комунікацій.

Іноді на сесіях прямо звертаю увагу партнерів на те, що вони зараз роблять: “Зараз ви підгризаєте один одного. Переможе той, хто вкусить сильніше”. Його призом буде переможений партнер. Воно вам треба?” (це звісно, іншими словами, я ж психотерапевт). Буває, саме це і треба. Тоді питаю, як я можу підтримати процес, принести сокиру, чи там праску в рушнику. А буває, партнери щиро дивуються. Бо так мама і тато робили, і в дитячому садочку так робили, і в школі.  А як по-іншому?

Насправді будь-що інше краще. Будь-що не_симетричне і не_ескалююче. В цьому сенсі навіть “зуб за око” краще. А є ще в теорії ігор стратегія “Павлов”: послідовно робити те, що приносить бажаний результат. Вона, говорять, переграє навіть “око за око”. Але і її застосовувати в парі варто, якщо обидва – лабораторні собаки, одна з яких – затятий маніпулятор.

Є безліч варіантів “по-іншому”, але коли ти “на емоціях”, “в афекті”, доступні лише добре вивчені звичні реакції. Помічати їх – вже суттєве зрушення, дає малесеньку свободу обирати.

_______

¹ Див. Роберт Аксельрод “Еволюція кооперації”

---

Інші тексти:

Я хочу сказати цілком серйозно, що віра в те, що робота — це доброчесність, завдає величезної шкоди

Бертран Рассел “Похвала неробству”

Психологи рекомендують відпочивати. Бо самі втомлені, робота така. І не завжди уточнюють, що відпочивати треба від того, від чого втомлюєшся.

Всі (ну майже всі) постійно втомлюються:

– від нарцисичної гарячки – безперервного самовдосконалення, незакінчених курсів, непрочитаних книжок, невиконаних задач і недосягнутих досягнень;

– від безпрецедентно необмеженого вибору (див. Баррі Шварц «Парадокс вибору» – ще одна непрочитана книжка);

– від постійної, як стілець чиєюсь дупою, зайнятості чимось або кимось (яка, на думку кардіологів 50-х, у поєднанні з гіперактивністю, амбіційністю, внутрішнім напруженням, агресивністю та хронічним відчуттям терміновості – якості, що завзято плекаються корп-культурою і складають особистість «типу А», – призводять до ішемічної хвороби серця і сприяють продажам антидепресантівперспірантів).

Але ще є менш очевидні причини втоми. Помічаю їх у своєму житті та в житті клієнтів.

Від стримування та примусу. Якщо ви навчитеся помічати та почнете записувати скільки разів за день ви стримали бажання щось зробити, сказати (або цього уникнути), ви, скоріше за все, пожалкуєте, що навчилися і почали.

Від ролі юзера. «Я прийшов у цей світ не для того, щоб свайпати повідомлення вправо» і не для того, щоб встановлювати оновлення. Але інакше життя перетвориться на хаос. Людина еволюційно розвинулась в органічну аплікуцію для обслуговування смартфона, і тут нічого не вдієш. Це втомлює, хоч і надає ілюзорного сенсу. А іноді й не ілюзорного, бо ми ж не тільки смартфон – ми весь світ юзаємо, з іншими людьми включно (і це взаємно).

Від обов’язку насолоджуватись життям і бути хронічно щасливим. Святий сучасний обов’язок, і кожен, хто ні – той проклятий, фрустрований, сповнений провиною та соромом.

Від серйозності та правил. Ми «граємо в ігри», як заповідав Ерік Берн, і не тільки (з) людьми, але й з комп’ютером, але ми більше не граємось – не створюємо реальності, як у дитинстві. Мабуть, тому що життя – штука серйозна, а ми – див. вище.

Від того, що нам ніколи не буває нудно (бо див. попередні три абзаци). Нудьгувати – це, взагалі-то, універсальний відпочинок, там – вся творчість, відновлення і реальні зміни в особистості й житті ¹. Але ми або зайняті, або спазматично щасливі, або обслуговуємо смартфон.

А психологи втомлюються від присутності, від «бути для іншого», від чутливості та співчуття, від «незлиття» і “утримань”, від сидіння на стільці, від розкладу, від уже автоматичного самоспостереження і самосканування, від постійного навчання-терапії-супервізії, від самотності й спілкування – і особливо від інших психологів.

_________

¹ Див. Сенді Манн “Наука нудьги” (“The Science of Boredom: Why We Need It in the Age of Distraction”)

---

Інші тексти:

Навіщо я це говорю?

Не чому, а для чого. Яка в мене мета. Бо все, що говориться, має мету.
Можна мовчки відчувати лють, але якщо про неї говориться вголос, то є якась мета.
Можна забити палець і мовчки відчувати біль. Але ми кричимо і лаємось для того, що інші колишні мавпочки з нашої зграї знали, в якому ми стані, і де лежить той камінчик.

Чи досягну я своєї мети, говорячи це саме зараз і в такій формі?

Дуже часто відповідь – ні.

За роки терапії на обох стільцях, навчився ці питання хоча б іноді собі ставити. Дуже допомагає хоча б іноді промовчати.

Коли працюю з парами, пропоную ці питання партнерам. Зазвичай їх сприймають із подивом. Просто так говорю, говорю, тому що вона…, ділюся своїми почуттями. А навіщо ними ділитися? Щоб знала. Знову-таки, навіщо тобі, щоб вона знала?

Не менш важливе питання: чи призведе це говоріння до бажаної мети?
Якщо сказати: Я для тебе неважлива!, – чи станеш важливою? Справжня мета – стати важливою чи звинуватити в байдужості? Якщо друге, то все ОК: така мета може бути досягнута. Тоді наступне питання – чи воно тобі дійсно треба?

Часто чую: Я не стримуюся, я говорю без мети, реактивно. Це неправда. Це почуття виникають реактивно, а слова – це завжди вибір, з метою. Яка не завжди визнається. Бо соромно визнати: говорю, щоб завдати болю (у відповідь на біль), щоб викликати почуття провини й сорому. І так здобути моральну перевагу та більше влади, бо вмію жити тільки з добре засоромленим і завинуваченим партнером.

І ще. Зазвичай партнерам дивно почути, що кохання, повагу, увагу, прийняття, визнання, час, відчуття власної важливості неможливо отримати через пряме прохання, пряму вимогу, навіть через постійні звинувачення і претензії. Навіть якщо сказати це словами через рот сто разів. Працює з точністю до навпаки.

Прохання: Хочу, щоб ти приймала мене таким, як є, – точно не призведе до прийняття. В найкращому випадку будуть терпіти таким, як є. Щоб приймали, як є, треба бути таким, якого хочеться приймати. Щоб поважали – бути вартим поваги. Неможливо випросити чи витребувати цікавість і приємність.

Є ще один важливий момент. Часто з’ясовується, що байдужість партнера, його неповага, неуважність і т. ін. – це все – про себе, про власне невизнане ставлення. Тому і придумали слово проєкції. І якщо так, безнадійно просити партнера змінити ваше ставлення до нього.

---

Інші тексти:

А ви знали, що після розлучення жінки часто набирають вагу? І ніяка дієта, ніякий спорт не допомагають. Це не просто так. Жир — це дистанція, а також невидимість, спосіб безсвідомо захиститися від очікуваного болю в наступних стосунках. Вторинна вигода така.

Я теж про це не знав, але прочитав у стрічці – і тепер знаю. А також ПМС – легальна лють, мігрень – спосіб вимкнути Внутрішнього Наглядача, а панічні атаки – крик про допомогу. Бо вторинна вигода. Вона завжди є.

Колись давно на психотерапевтичній групі мені доводили, що ногу я травмував своїм несвідомим рішенням із підступною метою – пропустити зустріч. Ніби її не можна пропустити з цілою ногою. У цьому теж вбачали вторинну вигоду. Звісно, з того часу наша психотерапевтична спільнота стала пропрацьованішою, і такого більше ніколи не трапляється.

А в усьому винен Фройд. Це він колись придумав вторинну вигоду. Якщо цікаво, почитайте кейс Дори в «Аналізі випадку істерії». Звісно, не він перший здогадався, що хворіти буває вигідно. Лікарі про це давно знали. Але, по-перше, не був би він Фройдом, якби не присвоїв цей винахід собі; по-друге, він дійсно першим чітко розрізнив вторинну і первинну вигоду.

Про первинну вигоду мало хто говорить, бо це не так просто і не так цікаво. Первинна вигода — це «втеча в невроз», заощадження психічних зусиль та «економічно найзручніше розв’язання психічного конфлікту». Щось схоже на гештальтистське «творче пристосування» в найсумніших випадках застосування цієї концепції. Зараз нам відомо, що люди іноді страждають на психічні захворювання не тільки внаслідок власного безсвідомого вибору, але також унаслідок впливу зовнішніх факторів, які насправді існують (от чесно!) і часто ніякого вибору не залишають. Вторинна вигода за Фройдом — ті бонуси, які Его може пізніше віднайти в хворобі: турбота близьких, звільнення від тягаря відповідальності тощо. За ці бонуси хворий може міцно триматися, що підсилить опір лікуванню.

І так:

– за Фройдом і первинна, і вторинна вигода — це про «неврози», як їх розуміли в ті часи, не про соматичні хвороби і точно не про поведінку;

– вторинна вигода може бути віднайдена пізніше, але це не точно.

Десь у примітках Фройд говорив, що «мотив бути хворим завжди пов’язаний зі здобуттям якоїсь вигоди, але ніколи не стверджував, що цей мотив завжди має місце.

Це по Фройду. А пізніше почалося поширювальне тлумачення: концепцію підхопили соціологи, медики, філософи. Вторинну вигоду стали вбачати і в хронічних хворобах, і в застудах, і в нещасних випадках, і в запізненях.
Найвищого творчого розвитку концепція вторинної вигоди досягла в соцмережах. Її вбачають у бідності, боргах, забудькуватості, ревнощах, складній долі, безсонні, імпотенції, облисінні.

Наслідки такої психоедукації сумні. Пишуть: “Мені треба зрозуміти, чому і для чого я хворію на рак.” А коли отримують відповідь “Вам не треба розуміти, вам треба лікуватись в онколога”, звинувачують у байдужості і непрофесіоналізмі і шукають справжнього психолога.

За допомогою вторинної вигоди можна пояснити все погане, що з вами трапляється. І звинуватити вас у ньому під виглядом “повернення відповідальності”. І пояснити настільки красиво, що буде звучати переконливо.
Красиве для нас тотожне правдивому, тому не потребує ані логічного, ані емпіричного доведення. Але це саме той випадок, коли пояснення зупиняє розуміння і перешкоджає і терапії, і лікуванню.

---

Інші тексти:

У людей, трошки покусаних психотерапевтом, є одна спільна риса. Звісно, не у всіх, бо є терапевти, які трошки не кусають. Вони відразу кусають глибоко й якісно, і їхні клієнти самі починають боятись часнику розмовляти психотерапевтською,  консультувати сусідів і підписників.

Але якщо трошки… У психотерапії, особливо в Гештальті, звертають увагу на почуття. Твої почуття важливі. Вони допомагають орієнтуватись у світі, підтримувати гомеостаз, говорити «ні» та захищати кордони – навіть якщо ніхто нічого не просив і ні на що не зазіхав. Почуття можна і треба помічати, розрізняти, називати. І проживати. На питання поліціянта: «Яке ваше місце проживання?» трошки покусаний клієнт може впевнено відповісти: «У цьому місці я проживаю злість» (бо злість – перше місце проживання більшості клієнтів). Звісно, розрізняти почуття непросто, але хто заважає просто називати те, чого вимагає ситуація або очікує терапевт?

Якщо без іронії, звичка помічати почуття відкрила для мене новий світ. Ніби раніше я дивився на поверхню води і думав: оце і все, нормальний плаский, трохи вологий світ. А з часом почав бачити, що там – на кілометри вглиб: рифи, дивні створіння, печери, течії, ліси та смачнющі рибки. І почав іноді помічати, з якого почуття я щось роблю (і чи варто), і те, як почуття формують думки. І ще багато чого. Вони справді важливі, до них варто прислухатись. А ще є бажання. Мої власні. Це взагалі п’ятий вимір.

І ось на стадії «трошки покусаності» починається люта фігня, яка руйнує життя. Власне, і людей навколо. Бо коли приходить час йти на тренування, ти відчуваєш, що якийсь ти втомлений, можливо перевантажив себе, ну прям якийсь спротив підіймається (о, чудо, я навчився відчувати спротив навіть поза канапою психоаналітика!). Ставишся до всього цього з повагою та залишаєшся вдома. А на вечір у суботу запланував попрацювати над книжкою, але – ну не той настрій, нема натхнення, не потік потік, а тіло так бажає потренуватись (ну як йому відмовиш?), або пива (іноді треба), або палець чешеться поскролити стрічку. Поважаєш. Йдеш у зал із пляшкою пива скролити пальцем. А в неділю ввечері група, але за п’ять хвилин до неї так захотілося кави. Теж поважаєш, спізнюєшся на п’ятнадцять хвилин. І тобі всі кажуть: молодець, чутливе ти до себе створіння!

Що цікаво. Попри всю цю чутливість, у понеділок зранку ти йдеш на роботу – хіба хочеш, мусиш. Не в потоці та без натхнення, з купою злості та огиди, можливо з температурою, підвищеним тиском і шаленим спротивом. Бо там шеф. Він же насварити може. І те, що вимагають люди, чиї інтереси аж ніяк не збігаються з твоїми, ти з готовністю робиш, не звертаючи ані найменшої уваги на власні почуття і бажання.

Терапевт ще не встиг сказати, що так буває з тими, хто жив і живе під тиском примусу. Тобто з усіма, хто народився дитиною в людей на планеті Земля. Тобі говорили, коли ходити на горщик, коли в садочок, коли лягати спати, коли на урок і як там сидіти, коли перерва і як там не бігати, коли робити домашку і за яким алгоритмом, коли на роботу і які твої посадові інструкції. А тепер ти все сам собі маєш говорити. Ти тепер сам вирішуєш, що для тебе добре. І як, і коли.

І ти до цього абсолютно не готовий. Ти не вмієш. Виконувати чужі задачі – вмієш (якщо скажуть, коли і як), а приймати власні рішення та їх дотримуватись – ні.

Якщо ти вирішив, що для тебе добре – в п’ятницю тренуватись, у суботу писати книжку, а в неділю йти на групу, то чому це менш важливо, ніж те, що сказала тобі чужа людина, якій твої почуття, бажання, цілі, твоє «добре», твоє життя взагалі не цікаві?

О так, твої ситуативні почуття дуже важливі, їх треба помічати і враховувати. У планах на майбутнє. Але якщо ти вирішив: «Це для мене добре, я роблю це в суботу», – твої почуття і бажання в суботу важливі, дуже-дуже важливі. Але абсолютно нерелевантні¹. Бо є така штука, як дисципліна²  – найвища форма любові до себе. Не до шефа, а до себе. А те, що ти вважаєш чутливістю – це… розпущеність, лінощі, неповага до себе і людей навколо. І якщо ти будеш системно обирати те, що хочеш,  або відчуваєш – замість того, що для тебе добре, – заробиш бодіпозитив, ненаписану книжку і вивчений параліч волі. Бо «чутливість – це сила, а не слабкість». Якщо чутливість пропонує слабке рішення, можливо, це щось протилежне чутливості.    

Звісно, жоден терапевт такого ніколи нікому не скаже. Терапевти – вони зазвичай потрошку кусають.

______

¹ Габор Мате зауважив би, що тут я пропоную найкоротший шлях до автоімунних розладів (див. Габор Мате «Коли тіло каже “ні”. Ціна прихованого стресу»). А прихильники radical self-care (засновники руху “потурбуйся про себе”) можливо згадали би про “білого чоловіка”.  

² Про дисципліну. Більшість клієнтів, які скаржаться на її відсутність, мають глибшу проблему. Вони не приймають рішення. Бо спочатку необхідно вирішити в який день і годину, як довго, як само, і головне – замість чого. Це важко – це бунт проти системи, де рішення завжди приймали за вас.
Спочатку рішення. За дисципліну можна говорити після.

---

Інші тексти:

Якби я міг дати одну єдину пораду (окрім тих єдиних, що давав раніше), вона була б:

«Не будьте найкращими»
або
«Вдосконалюйтесь у посередності».

Якщо ви прасуєте сорочку- залиште маленьку частинку трохи зім’ятою. Нехай ця зморшка буде настільки помітною, наскільки ви зможете витримати.

Якщо ви купуєте костюм – оберіть трохи дешевший, ніж можете собі дозволити. І трохи менш якісний.

Якщо робите коханій людині каву – нехай вона буде друга після найкращої на світі.

Пишете книжку – зупиніться за один крок до фінальної редакції.

Присідаєте зі штангою – візьміть максимум мінус кілограм і робіть повтори до відмови мінус один.

Якщо в кімнаті є розумна й цікава людина – спробуйте бути другим після неї (правило етикету «рисових» культур).

Якщо ви досі «обдарована дитина» – дозвольте собі трохи розчарувати дорослих, які бачили у вас своє нарцисичне продовження.

Це здійсненно.

Бо нездійсненно виглядати ідеально щодня: одяг мнеться, обличчя старіє.

Нездійсненно щоразу готувати найкращу каву, найкраще свято, найкращу подорож. Бо минулого разу було краще.

Нездійсненно кожного разу писати кращу книжку, пісню, текст. Ви вигорите. І тоді  запитають: «А чому не ростеш? Чому не вдосконалюєшся?».

Нездійсненно тренуватись на максимумі стабільно й системно.

Нездійсненно бути найрозумнішим і найцікавішим – і при цьому зберегти терпимі стосунки.

Нездійсненно завжди бути обдарованою, «багатообіцяючою» дитиною. Бо колись доведеться перейти від обдарованості до реалізованого таланту, від обіцянок до дій. А дії – такі, які вони є.

Це раціонально:

Правило Парето майже ніхто не розуміє, але воно ніби вшите в саму тканину нашого всесвіту.
80% результату (за обсягом і якістю) вимагають 20% часу, зусиль і грошей. І це буде достатньо добре ¹.
А от щоб доробити решту 20% – доведеться витратити 80% зусиль. І це буде відмінно.  Але все одно в когось буде краще. Наприклад – у вас минулого разу.

Достатньо добре – більше, ніж достатньо².
Посередність – це оптимум, якого варто прагнути.

Якщо ви створите посередній текст, сайт, бізнес, пісню – ви вже попереду більшості. Бо більшість текстів написані ШІ. Більшість сайтів побудовані на шаблонах із кривим UX. Більшість бізнесів так і залишились на стадії «ідеї». А більшість хороших пісень буде написано колись. (А більшість людей взагалі пісень не пишуть.)

Ця порада досить універсальна.

Дітям не треба найкращого. Їм треба здорові люблячі батьки. Бажано надовго.

Партнеру не треба найкращого. Потрібні кохання і надійність. Бажано надовго.

Не треба найкращого будинку, авто, освіти. Бо вони в рази дорожчі за хороші, а кращі – лише трохи. І за це «лише трохи» ви платите вісімдесятьма відсотками вашого життя.

Не потрібна вам найкраща версія себе ².
Ви ще цю не вигуляли.

_______

¹ Протилежна думка, варта уваги: Андерс Еріксон, Роберт Пул. «Шлях до майстерності. Таємниці неймовірних досягнень».

² Глибше і детальніше: див. Simon, H. A. Rational choice and the structure of the environment, а також  Schwartz, B. (та інші). Maximizing versus satisficing: Happiness is a matter of choice.

---

Інші тексти:

Сидів у кавʼярні, почув краєм вуха розмову двох панянок. Одна жалілася на життя, чоловіків, на себе і на все. Інша слухала-слухала, а потім з притаманною жінкам по відношенню до інших жінок обережністю і тактовністю циркулярної пилки запитала: — А чому має бути по-іншому?

Ризиковане питання. Але воно має сенс.

Ми схильні вважати нормою те, що насправді є результатом важких зусиль, постійної роботи і, головне, патологічного, непристойного везіння. Це схільність не тільки клієнтів, а й сучасної психіатрії та клінічної психології. Бо якщо уважно перечитати безкінечний перелік розладів особистості в МКХ чи DSM, виникає обґрунтована підозра, що спільним і цілком достатнім для діагностики будь-якого розладу симптомом є сама наявність у клієнта особистості. А якщо ця особистість ще якось проявляється або чимось незадоволена, то можна говорити про тяжкий ступінь розладу, коморбідність, або навіть психоз.

Візьмемо тривогу – майже неодмінну складову більшості запитів. Чомусь вважається, що відсутність (постійної) тривоги – це норма. Але якщо навіть трошки знизити потужність цілого арсеналу ЗМП (захисних механізмів психіки), ви не те що слона посеред кімнати побачите, а й по дракону в кожному кутку. І адекватною реакцією буде бігати по стінах і стелі з криками “мамо, де мій гідозепам!!!” Для зниження тривоги людство побудувало міста, придумало релігію, винайшло страхування, пенсійне забезпечення, повернення вкладів та безліч інших обіцянок. І взагалі, ви читали новини, дивилися прогноз погоди, ви в курсі глобального потепління і цін на пальне? Щоб втриматися на помірному рівні тривоги (хто його визначив?), потрібно осягнути і перевершити дзен, Дао і мати необмежений запас транквілізаторів і хоча б парочку компульсій, обсесій і залежностей.

Депресивні думки. Враховуючи новини і т.п. (див. вище), щоб не звалитися в велику клінічну депресію, необхідно як мінімум:

– закохатися (і якимось чином зробити цей стан хронічним);

– мати ціль, мету, а краще божевільно привабливу мрію, яка одночасно є досяжною, але й становить достатньо божевільний виклик;

– завести лабрадора.

Стосунки. Чомусь вважається, що в нормальних дорослих людей вони гармонійні, сприяють особистісному зростанню, хорошому настрою і якісному сну. Зрілі пари взагалі не сваряться (але обовʼязково конфліктують). При цьому забувається, що кожен з пари має по декілька діагнозів з МКХ чи то DSM, дивом пережив дитинство, чув спів Поплавського. Він (кожен з) навіть свою присутність у власному житті ледве витримує, що там говорити про “Іншого”. Має нереально пощастити, щоб травми і діагнози вдало співпали. Бо якщо ні, залишається сподіватися тільки на кохання.

Про успіх, кращу версію себе, пробивання фінансової стелі, зайву вагу не буду коментувати. Бо у три відсотки найзабезпеченіших людей планети мають увійти всі по праву народження. А ще мати ідеальний індекс маси тіла і яскраві уламки фінансової стелі на потилиці.

А ще є щастя. Якщо людина не хвора (на голову), вона має бути щасливою. Або хоча б жити повним, насиченим, доброякісним життям. При цьому Старий Заповіт, Будда, Шопенгауер і Податковий кодекс стверджують протилежне. Але це ігнорується.

Насправді, не те щоб для щастя, але для того, щоб життя не було суцільним кошмаром, необхідні одночасно чотири умови: закоханість (кохання), мрія (сенс), непристойне везіння і цуценя. Лабрадора або такси. Це окрім здорових батьків, надійних друзів і рахунку у швейцарському банку. І якщо чогось з цього переліку немає, то дійсно, “Чому має бути по-іншому?”

---

Інші тексти:

Мені дуже цікава тема свободи волі. На власному досвіді вкотре переконуюсь, що Сапольскі правий – її немає. Принаймні в чоловіків.

Перерва між сесіями, виїхав на каву, ще є півгодинки, думаю – зайду до крамниці електроінструменту, просто подивлюсь. Я дуже вразливий до естетики електроінструменту. А крамниця прямо поряд з «Victoria’s Secret» – такий собі чоловічий аналог. Заходжу, вмикаю чисто естетичне сприйняття, платонічно розглядаю. Консультант, приємний хлопець із круглим обличчям, ненав’язливо здалеку пропонує допомогу. А я так стримано:
– Я тільки подивитись.
– То дивитись краще з кавою. У нас дуже файна кава! Зараз я вам приготую.
– … Ну звісно, дякую, давайте з кавою.

П’ю, дивлюсь. Хлопець тримається від мене трохи подалі, але всім тілом демонструє готовність стрибнути мені  ̶н̶а̶ ̶с̶п̶и̶н̶у̶  на допомогу. Перечіпляюсь за ящик для інструменту. Хлопець радісно стрибає, вихоплює ящик у мене з-під ніг і так по-змовницьки каже:
– Ви знаєте, це такі нові ящики, на них можна стояти. Драбини не треба.
Ставить ящики один на інший, залазить на них і так задоволено стоїть, ніби все життя мріяв на ящику постояти. Дуже мені захотілось теж постояти і той ящик купити, але ну зовсім не потрібний.

У цілому я майже не постраждав – купив тільки електропилу з акумулятором і зарядною станцією¹. Намагався донести, що в мене не так багато тих дерев є, щоб електро купляти, на що консультант відповів, що вона не стільки для пиляння, скільки її просто приємно мати. Ну, як плоскогубці. Не заперечиш. Я на нього тоді з повагою подивився – як на колегу, тільки в іншому підході.

Ще він показував мені чудовий секатор і дуже красиву сокиру, і я навіть подумав, що оці кредитні ліміти – не така вже й погана штука. Від сокири врятувало тільки те, що час ну зовсім сплив. Коли виходив, мав необережність затримати погляд на дуже красивому генераторі – ще й про нього поговорили, домовились, щойно такий самий інверторний завезуть, вони мені зателефонують. Це все в «Дніпро М» – не в порядку реклами, а щоб побереглися.

За деякий час, коли відійшов від того мороку і трохи відновив купівельну спроможність, заскочив у «Флагман», купити гачки. Вийшов зі спінінгом, котушкою й цілим пакетом до того мені невідомих, але дуже необхідних дрібничок. Краще б купив генератор – було б дешевше.

Тому так, ніякої свободи волі точно нема. І поки я про це думаю, хтось на цьому наживається. До речі, біля стендів з фідерами бачив дівчину із замріяними очима. А в тому «Дніпрі» бачив жіночку – в неї таке обличчя було, ніби вона якусь солодку поезію про себе читала. Тобто там нікому пощади не буде.

Ну а я що – читаю далі доктора Сапольскі, заспокоюю нерви. Маю електропилу – це дійсно приємно.

___________

¹ Щоб підтвердити дослідження Б. Лібета, свідоме рішення я прийняв після оплати картою. 

---

Інші тексти:

Є такий витончений вид насильства – використання психотерапевтичної термінології, концепцій, технік у проясненні стосунків, у «проговоренні». За пташину мову Гештальту ¹ мовчу, це особливо токсична форма маніпуляції, важка праска, загорнута у мʼякенький, вишитий перлзиками рушник.

«Поруч із тобою я не почуваюся безпечно». Безпека – складне поняття, доречне для опису групової динаміки та клієнт-терапевтичних стосунків. Коли цю фразу чує людина, не покусана Гештальтом, вона відчуває себе фундаментально «не такою», але що саме не так – незрозуміло. Природно, як реакція на звинувачення виникають сором і злість.

«Нам не вдається бути в контакті». Контакт – теоретична концепція, дистильована й очищена від домішок реальності, жодного стосунку до спілкування між конкретними людьми не має. Але партнер відчуває, що з ним щось глибоко не так, бо він «не в контакті».

“Мені не вистачає твоєї залученості (присутності)”. В чому, де само і як само? Якщо пояснити, праска втратіть свою ударну силу. Тому пояснення не буде.

«Що ти зараз робиш?» – улюблене питання Перлза на сесіях. Йому і місце на сесіях і, на мою думку, виключно у виконанні Перлза. Бо від когось іншого звучить як звинувачення у нещирості, неавтентичності або взагалі у нерозумінні значення власних дій. Перлзу це пробачали, бо він був із бородою.

“Ти мене не обираєш!”. Дивно, бо тільки що ніякої дилеми не було. Це як обирати між борщем і горюванням.

“Поряд з тобою я відчуваю напруження в тілі.” Буває психотерапевти-початквці розповідають клієнту про свої тілесні відчуття під час сесії. А супервізори їх питають: добре, ну і що? Бо якщо не пояснити, з чим ці відчуття повʼязані, клієнту залишається тільки здогадуватись. Я до того, що це і в терапії – некамільфо, а про реальне життя взагалі мовчу.

Те саме з підтримкою, прийняттям, ідентичністю, залежністю, злиттям, інтроєктами, проєкціями, усвідомленістю, потребами, зростанням, інфантильністю, зрілістю, близькістю тощо. Бо ви знаєте, хто і як “називають наше палке кохання”.

«Beware of wisdom unearned» (Юнг). Хоч ми й використовуємо ці поняття де треба й не треба, вони досить складні та глибокі, тому краще – не треба.

Із досвіду роботи з парами: жодне право не відстоюється так люто і енергійно, як право на гештальт-абʼюз.

______________

¹ Гештальт в цьому місці не самотній. Існують інші підходи, наприклад фройд- або віннікот-абʼюзи. Більше про це – див. Katy Waldman “The Rise of Therapy-Speak. How a language got off the couch and into the world”

---

Інші тексти:

Єдине, що треба зрозуміти про стосунки: їх вигадали психотерапевти, аби продавати більше терапії. Щоб їм було про що працювати, а вам – над чим працювати. У них самих стосунки настільки еталонні, що зберігаються у Палаті мір і ваг, а непосвячених вони намагаються заплутати.

Кажуть, що вам має бути добре й одне без одного, що потрібно бути самодостатніми, автономними, як бойлер.

«Я прийшов у цей світ не для того, щоб мити за тобою посуд, ти прийшов у цей світ не для того, щоб я мив за тобою посуд, якщо ти його помив – добре, якщо ні…».

І щойно вам після важкої роботи над собою стане і без іншого нормально, щойно ви досягнете нещадної автономії, вам скажуть, що всі проблеми – через вашу нездатність до близькості, через небажання прийняти потреби іншого як важливіші за свої. Казатимуть про довіру та відкритість, спільність, їжаків ¹, емпатію та дзеркальні нейрони.

І не встигнете ви відростити зрілий пучок нейронів і обвити ними партнера, як вам нагадають про кордони. Їх вам порушують, а ви їх не обстоюєте. Потрібно терміново піти та відстояти, світ сповнений аб’юзивних глазайтерів, інфантильних маніпуляторів. Для цього вам потрібно терміново розблокувати свою агресію, пред’явити її, розмістити у стосунках і запустити проживання. Злість – це близькість, а великий живіт – це мама. Випустіть її, інакше в жодний бодіпозитив не влізете.

І якщо вам досі не все ясно, прочитайте дванадцять жорстких правил або кілька маніфестів. І коли каша в голові почне википати, проговоріть ротом і проясніть це з партнером. Нехай і він помучиться.

Добре, що це все неправда, що психотерапевти не знають і не претендують знати, як будувати стосунки, жити в цьому світі, бути щасливими. І що робити клієнту до чи після сесії. Як і їм самим. По-людськи знають, професійно – ні. Вони вміють досліджувати (не)життя та біль, досліджувати настільки глибоко, що клієнт іноді може щось змінити.

А як жити і бути щасливими ², намагаються зрозуміти філософи і точно знають таксисти. І оскільки психотерапія – дитя адюльтера психіатрії з філософією (так кажуть), терапевти завжди трохи філософи й іноді не помічають, що сесія вже закінчилася.

__________
¹ Проблему іжачків, їх прагнення та неможливість близькості досліджується давно. В різних аспектах її розглядали Шопенгауер (“Parerga und Paralipomena”), Фройд (“Масова психологія і аналіз людського “Я”), а також Тітонька Оґґ (“Пісня про їжачка”, широко відома у Пласкому світі).

² … знає Мартін Селігман (див. модель PERMA в його книзі “Flourish: A Visionary New Understanding of Happiness and Well-being”)

---

Інші тексти:

Життя починається з тебе, коли перестаєш прикидатися мертвим

приписується Ю. Іздрику

Знаєте, яка риса в людях найбільш приваблива? Вона діє настільки потужно, що жодні статус-влада-гроші, співвідношення талія-стегна, краса-м’язи-здоров’я, інтелект – навіть силіконові груди з Поршем – поруч не стояли.

Вона притаманна цуценятам і дітям (не всім). Якщо нею володіє доросла людина – до неї тягнуться, її всі хочуть, її слухають і слухаються. Інвестори займають чергу з п’ятої ранку, щоб дати їй гроші, університети призначають почесним професором, СЕО надсилають їй резюме своїх компаній, на неї звертають увагу навіть офіціанти, їй посміхаються державні службовці. Її хочуть торкнутись, просто постояти поряд. До речі, вона володіє тим, що продається як скажене, але мало хто продає, бо майже ні в кого нема.

Колись у мене був одногрупник, який вхопив томик вальсів Шопена прямо з мого рояля, вибіг із кабінету й зник на три дні. На пари не ходив, десь заховався і грав. Потім з’явився втомлений і щасливий. Він не був найрозумнішим, найкрутішим чи найталановитішим, але його знали всі курси, і всі посміхались, коли його згадували, а у дівчат щось таке із очима дівчаче робилось.

А ще знаю дівчину, яка перебігла через дорогу, повну автівок, пірнула головою в кучугур, витягла звідти переляканого щура і на питання «що це було?» радісно пояснила: «Це щур!» Знайомі, коли її бачать, радіють, як вона тому щуру.

І є колега – вона, коли розповідає, що в Юнга прочитала, підстрибує і ніби вся танцює. До неї черга з клієнтів.

Є клієнти, які розповідають про своє життя так усвідомлено, структуровано і розумно, що після сесії нічого не пам’ятаєш – треба записувати. А є такі, що їхні слова трирічної давнини можеш цитувати і можеш написати їхню біографію, яку вони ніколи не розповідали. Є лектори, які говорять суперрозумні речі, а ти слухаєш – як папір жуєш. А є такі, що послухаєш – і хочеться стрибати з їхніми бабуїнами, чи то бонобо, або встати о четвертій ранку і дресирувать любиму обізяну.

Я – про здатність вражатись і бажати. Друге без першого не буває. У дорослих і перше, і друге трапляються нечасто. Бо ми живемо в режимі «встигни відповісти на тисячу стимулів», немає часу вражатись, та й що нас уже може вразити, крім атомної бомби? З бажаннями ще складніше, бо коли живеш в ілюзії нескінченного вибору – неможливо зрозуміти, яка з мільйона речей задовольнить твою потребу (яку немає часу відчути).

Тому ми тягнемося до людей, які вражаються і бажають, ніби поруч із ними – їхнім коштом – можемо якось розширити себе, стати хоч трошки такими, подивитись на світ їхніми очима. Тому успішні та «нібитовседобре» люди йдуть у терапію – бо їхнє життя прекрасне, але на смак – як папір. А їм набридло його жувати, вони вже хочуть кусати життя.

Красивих, розумних, пропрацьованих і усвідомлених – повно. Але незрозуміло, що і для чого їм у цьому світі робити без тих, хто краде вальси та ловить щурів.

---

Інші тексти:

Якщо ти можеш танцювати, бути вільним і не соромитися – ти можеш правити світом

Емі Полер, «Yes Please»

Деякі люди живуть як танцюють.

Вони танцюють (і живуть) так, ніби на них дивляться всі, хто їх колись засуджував і оцінював. Вони не знають, що це за танець, який треба так досконало-довершено станцювати; їм незнайомі його музика та хореографія. Але вони зобовʼязані станцювати його правильно, без жодної помилки.

Більшість часу я працюю психотерапевтом, але іноді все ще проводжу уроки танго. Бо танго – це танець неврозу. Це цікаво. І коли до мене приходить пара, я спочатку прошу зробити щось зовсім нескладне, звичне, те, що вони точно вміють і роблять. Наприклад, взятись за руки і пройтись по залу. А потім питаю: як це було, як воно відчувалося? І чую, що було важко втримати фокус уваги, бути пильним, брати на себе відповідальність, чітко передавати імпульс, уважно слухати й чути, слухатись, довіряти, бути в контакті одночасно зі своїм тілом і з партнером.

Але ж ніхто не просив усе це робити – достатньо було просто триматись за руки та йти.

Мені все це близько, добре знайоме, я сам через це проходив і багато в чому таким залишаюсь. Це не лікується повністю – ані психотерапією, ані аргентинським танго.

Я вчився у різних, дійсно класних викладачів, зібрав у собі всі «треба», про які вони говорили: як треба стояти і як робити крок, як створювати контакт і як пропонувати партнерці напрямок руху, як її вести, як чути музику. Всі говорили різне, і всі ці «як треба» – в мені. Про крок і про ведення я можу написати сторінок триста – і це буде вступ.

Я прослухав і прочитав незліченну кількість лекцій і книжок, висидів на стільці та на підлозі сотні годин навчальних груп і тепер знаю, як це – бути в контакті, бути присутнім, бути з клієнтом. Там теж безліч своїх «як треба», різних, суперечливих – і всі вони в мені.

А потім мені почали зустрічатись викладачі, які говорили, що правильно стояти – це стегна над стопами, плечі над стегнами, голова над плечима. Тобто, як нормальні люди стоять, тільки без пафосу. Щоб зробити крок, треба стати на одну ногу і почати рухати іншу вперед, а потім на неї стати. Щось дуже знайоме. Для того, щоб створити контакт з партнеркою – треба її обійняти. Як чоловік – жінку. І все. А щоб повести її назад – треба її обійняти і почати рух уперед. І все.

І почали зустрічатись психотерапевти, які говорили, що контакт – це дистильована від реальності теоретична концепція, а “Присутність” – пафосно-теоретична. Бути не в контакті, не бути присутнім – оце наука, оце тема, яка потребує вивчення. А для того, щоб бути з клієнтом, як і з іншою людиною в нормальному, непсихотерапевтичному житті, нічого такого особливого не треба: зʼєднаність – наш природний стан. Але якщо витрачати енергію на те, щоб бути уважним, турботливим, відкритим, щирим, автентичним, бути присутнім у контакті, бути якимось і щось особливе робити – цей природний стан можна порушити.

Усе це знання про необовʼязковість незліченних «треба» звільняє. З ним легше. Але все одно під час танцю іноді тремтять руки, а після – буває, болить спина. Після пʼяти сесій болять психотерапевтичні мʼязи (я точно знаю, де вони, – і це не тільки дупа). А про життя взагалі мовчу. Багато чого треба і мусиш. Обовʼязково. Це не лікується повністю. Бо жити – це як танцювати, ніби на тебе дивляться всі, – з теперішнього й минулого, оцінюють, засуджують, перевіряють, а ти не знаєш ані хореографії, ані музики.

---

Інші тексти:

Наша уява дозволяє нам моделювати майбутнє, але для тривожної людини ця симуляція — ніби фільм жахів на нескінченному повторі

Роберт Сапольскі, «Чому у зебр не буває виразки»

Зараз тотальна хтонь розмазана по реальності рівномірним шаром – і ззовні, й особливо зсередини.
І ситуація, як не дивно, демонструє вражаючу тенденцію погіршуватись настільки, що вторгнення марсіан вже здається нудно-ймовірним і логічним.
Після стількох років війни нам ще є чого, і головне, чим тривожитися ще більше. На жаль, зараз ми знаємо про тривогу та хронічний стрес настільки ж більше за доктора Сапольські, наскільки він знає про них більше за своїх лабораторних щурів.

Тривогу описують як «відстань між теперішнім і майбутнім», як «збудження без дихання» (без підтримки середовища, без ресурсів). Це дуже поетичні метафори. Ще тривогу визначають як недиференційований страх. Якщо сприймати надто буквально, є спокуса порадити клієнту шукати, де ж заховані його ресурси та опори (а то він сам не шукав), або з’ясувати, чого він боїться найбільше (ніби для цього не вистачало тільки натяку терапевта).

Ще кажуть, що при тривозі збуджується амигдала та гіпокамп, і багато чого в мозку. Я так розумію, це має заспокоювати. Але ні.

Що мене вражає, то це здатність нашого мозку створювати всесвіти. Ймовірні та неймовірні реальності. І відправляти туди аватара, який може діяти, відчувати і, можливо, загинути замість нас.
Це не просто метафора. Для цього в мозку є спеціальні ділянки та мережі. Ми дійсно здатні «передчути», що будемо відчувати в гіпотетичній ситуації.
Ця здатність дозволяє нам робити досить складні речі, бути завбачливими та не робити дурниць. Наприклад, не перестрибувати триметрову калюжу — бо аватар вже це зробив і успішно втопився.    

У небезпечній та неясній ситуації, коли невідомо, що та звідки прилетить, ми експлуатуємо свого аватара на повну. Він в шаленому темпі та по колу переноситься з однієї ймовірної реальності в іншу: вже побував і в розтрощеній шахедом квартирі, і в окупованому місті, і на нулі, втратив дім, рідних, а ще попереду вибори та безліч можливих ситуацій, які треба дослідити й відчути.

Ми справді відчуваємо все, що відчуває наш аватар. Не так інтенсивно, не так тілесно, як в реальній ситуації, без фатальних наслідків, але відчуваємо.
І є небезпека «застрягти» в тілі аватара, проводити в ньому все більше часу, і тоді ймовірні реальності стають більш дійсними та яскравими, більш переконливими, ніж реальна реальність.

Тут ми приходимо до питання, яке так полюбляють клієнти: «І що робити?».

Спочатку визнати, що ця пекельна подорож аватара, це дослідження ймовірностей – неминучі, необхідні та корисні.
Саме здатність прораховувати всі варіанти майбутнього і зробила нас такими невротичними, тривожними людськими створіннями.
Але варто іноді повертати свого аватара назад, в банальне «тут і зараз». І можливо, перепросити й пообіцяти, що ця подорож без крайньої необхідності не повториться.   

Цю звичку – повертатись назад – варто тренувати. Помічати, коли ми занадто довго перебуваємо в тілі аватара, коли починаємо забувати про те, що справді є в банальному «тут і зараз». Тому що  “A Wandering Mind Is an Unhappy Mind” ¹.

Тут і зараз є крісло, в якому можна сидіти, і підлога, на якій твердо стоять ноги, є повітря, яким можна дихати, є чашка гарячого чаю, і є людина навпроти, з якою можна говорити.

Говорити про те єдине, що нам відомо напевне: ми не знаємо майбутнього.  

Говорити про те, що все це не назавжди.

Про те, що дійсно є зараз перед очима. Робота, яку треба робити сьогодні. Проблеми, які треба вирішувати зараз. Люди, про яких треба турбуватися щодня.
Про те, що знаходиться на відстані одного кроку.
Про те, як в цю роботу, проблеми, людей направити оте збудження, нехай поки що без дихання.
Вони з’являться в процесі.
Так завжди буває. 
Бо «буде день, буде хліб».

____________

¹ Killingsworth & Gilbert (2010) “A Wandering Mind Is an Unhappy Mind”.

---

Інші тексти:

Читання любовних романів – легкодоступна насолода та згубна непереборна звичка – в наш час є найпоширенішою причиною епілептичних припадків, особливо серед сентиментальних дам

Dr. S.-A. Tissot, «Traité des affections nerveuses», 1775

Смартфон – це зовсім не те, чим він здається.
Коли Вельзевул вперше спустив підняв технічне завдання демонам-розробникам, первісною ідеєю було створити невеличкий вібратор для мозку. Такий, що тільки обіцяє задоволення, підтримує мінімальне збудження, але незмінно призводить до фрустрації та гострої дофамінової недостатності (детальніше читайте в «Дофаміновому поколінні» Анни Лембке – книга, звісно ж, доступна на смартфонах).

Тому чи не єдина функція, з якою будь-який смартфон справляється на 100% – висмоктування дофаміну з мозку.

Дофамін – нейротрансмітер, який видавався мисливцям-збирачам, щоб вони, власне, полювали й збирали (й отримували від цього задоволення).
Він забезпечує не прагнення насолоди, а насолоду прагнення – і всіляко винагороджує збирально-полювальну діяльність у найширшому сенсі. Тому процес гортання стрічки у ФБ чи Ютубі дуже подібний до збирання грибів.
Ось там, під наступним деревом, ну точно грибочок, може навіть білий, ну нема – то таке, отам далі точно є… І так само ми збираємо відео й цікаві пости та зберігаємо в прокрастинаційну папку «дивитись ніколи».
І це можна робити годинами без жодного результату – окрім трьох: дофамінового виснаження, вивченої нездатності отримувати «важкий дофамін» (той, що від тяжкої, іноді нудної, але цілеспрямованої роботи), безповоротної втрати часу, несумісної з нормальним життям.

Додатковим завданням було створити пристрій, який повністю виключає із життя користувачів (це сучасна назва людей) стани нудьги та гри.
Людина, яка нудиться, – мерзенна в очах Князя пекла, бо саме в цей час вона з’ясовує, чого вона насправді хоче у своєму жалюгідному житті.
Ще більш неприйнятна – людина, яка грає, бо вона вільна, фантазує і сама встановлює правила. (Це різниця між playing та gaming — про перше все знає Віннікотт, про друге шукайте Aleksandar Dimitrijevic на Ютубі).    

Про нездатність фокусувати увагу довше трьох секунд і сприяння розвитку СДУГ писати не буду – про це є багато рілсів і шортів. Які не кожен здатний додивитись до кінця.

Можливо Вельзевул читав Віннікота, і мав на думці подарувати людству цифровий “перехідний обʼєкт”. Той, що обіцяє зменшити тривогу і запонити порожнечу, але завжди робить рівно протилежне. Завжди доступний, завжди готовий приділити собі весь ваш час.  

У порядку знущання в смартфонах було додано третю функцію – відшліфувати всі відтінки тривожної прив’язаності, розкрити й розвинути їхні найтонші значення. Колеги-психотерапевти підтвердять: більшість сесій присвячується не екзистенційним питанням, а почуттям, що виникають, коли він/вона не відповів/не відповіла миттєво/протягом п’яти хвилин/цілого дня. І як яскраво та нищівно при цьому переживається власна покинутість, непотрібність, і як неможливо думати і відчувати щось інше. І скільки стосунків було цими смартфонами успішно зруйновано. Це, якщо не рахувати функцію активації ревнощів та контролю (вмикається, коли він/вона на когось там підписався/підписалась; або, не дай боже, вчасно не відписався/не відписалась) – саме нею пояснюється стрімке зростання кількості розлучень серед британських вчених за останні п’ять років.

Заради справедливості згадаємо, що приблизно те саме – в плані унеможливлення нудьги, збіднення уяви, послаблення пам’яті, відірваності від реального життя, нездатності думати своєю головою, шкоди для очей і т. ін. – колись писали про книги. Особливо про друковані книги (я про це в книжці прочитав).

Останнє: цей текст написано двома пальцями на смартфоні, де ви його, скоріше за все, і читаєте, але тепер свідомі негативних наслідків.

---

Інші тексти:

Якщо ви вважаєте, що у вас поганий слух — ви чуєте, наскільки фальшиво співаєте. Люди з поганим слухом не чують, наскільки. Вони співають голосно та почуваються добре.

Якщо ви вважаєте, що не вмієте підбирати слова — ви відчуваєте, що слова неточно передають вашу думку. Люди, які не думають ясно та не відчувають відтінків слів, цим не переймаються. Вони впевнено шинкують словесний салат.

Якщо ви танцюєте танго та вважаєте, що у вас поганий баланс — це означає, що ви здатні помітити, коли і як його втрачаєте. Баланс – здатність помічати, як ви падаєте. Люди з поганим відчуттям балансу на це не здатні.

Якщо ви вважаєте, що в танці у вас не дуже з технікою — ви здатні уявити, яким має бути оптимальний рух. Люди з поганою технікою не особливо зважають на якість руху.

Якщо ви вважаєте себе недостатньо чутливим — ви сприймаєте навіть те, що не можете вербалізувати. Нечутливі люди таким не переймаються.

Якщо ви вважаєте себе недостатньо освіченим, розумним, інтелектуальним — ви здатні помітити й визнати освіченість, розумність та інтелект інших – тих, хто кращий за вас.

Але якщо ти тупий, то ти про це не знаєш за визначенням. І нікого кращого не існує.

Якщо ви вважаєте, що недостатньо турбуєтеся про інших — ви хочете турбуватися більше. Люди, які недостатньо турбуються про інших, обирають себе та з гордістю розповідають про це на психотерапевтичних групах.

Якщо ви вважаєте, що недостатньо впевнені в собі або у вас занижена самооцінка — ви були в ситуаціях, які вимагали значної впевненості та стійкого відчуття власної гідності. Самовпевнені люди із завищеною самооцінкою ніколи не зустрічалися зі справжнім викликом (не ходили в ЖЕК, не телефонували в Київстар).

Можу продовжувати. За роки в танго і в терапії назбиралося прикладів. І винятків теж — але їх значно менше.

Якщо ви вважаєте, що ви музикальні, чутливі, освічені, турботливі, компетентні, впевнені в собі — вітаю, з вами все ок.

Можливо, не ОК людям поряд із вами.

---

Інші тексти: