Автор: izpsychogestalt

“Не робити вибір – також вибір. Не приймати рішення – також рішення. І доки ми не приймаємо рішення, інші вирішують за нас. Жертва вибирає залишатися жертвою. Хворий вибирає залишатися хворим, слабкий – слабким. Ми самі вибираємо продовжувати страждання, у цьому завжди є прихована вигода.”

І такого жорстокого, абсурдного марення повно в мережі і навіть в навколопсихологійній літературі.

Вибір – те, що робиться свідомо. Для вибору потрібні сили, вміння, інформація. Жертва продовжує бути жертвою не тому, що “хоче”, а тому, що вона не має сил протистояти насильству, не має можливості або сміливості його уникнути, або припинити. Продовжувати бути жертвою – творче пристосування: так можна деякий час принаймні вижити. Так можна отримати те, що не спроможний, поки що не вмієш, або не можеш отримати іншим шляхом. Протистояти, уникати – свідома дія, не для всіх і не завжди доступна.

Вибір, прийняття рішень пов’язані з відповідальністю у сенсі “здатності до дії у відповідь” (response ability). Іноді нам нема чим відповісти на виклики життя.

Ще кажуть, що ми не відповідальні за обставини, за дії інших людей, але відповідальні за свої реакції та почуття. Не зовсім так.
Перлз у Gestalt Therapy Verbatim говорить про нездатність багатьох прийняти ідею ідентичності структури ментальних і фізичних процесів. Психічні реакції та здібності, не просто подібні, а ідентичні фізичним. Ми можемо уникнути удару або заблокувати його, якщо в нас достатньо сили, швидкості, спритності. Так само ми можемо «вибирати», як емоційно реагувати на обставини та дії інших людей, тільки якщо у нас досить розвинені необхідні психічні здібності: витримувати невизначеність, зустрічати агресію та злість, спиратися на свої почуття тощо. Ці можливості тренуються і розвиваються так само як фізичні. Іноді їх недостатньо.

Власне, в цьому Ірвін Ялом і бачив мету терапії – допомогти клієнту прийти до точки, в якій він зможе зробити вибір: допомогти йому розвинути необхідні якості, підвищити здатність до дії у відповідь (відповідальність). Це не має нічого спільного з засуджувальними, звинувачувальними спробами «повернути», нав’язати «відповідальність за своє життя» ось тут і прямо зараз.

Виявляється, я люблю працювати з клієнтами, яких вмовили, укатали, послали на терапію. Напевно, я зла і вередлива людина. Я не говорю “він повинен сам захотіти”.

На терапію посилають дітей, підлітків та партнерів. Щоб змінити їхню поведінку. Або навіть їх самих. І дуже рідко, щоб допомогти їм, щоб послабити їхній біль.

Їхня поведінка змінюється. Вони самі змінюються. Зовсім не так, як хотіли ті, хто послав. Вони стають незручними, іноді агресивними. Іноді злими, якщо є на когось. Вони перестають реагувати на маніпуляції. У них з’являються власні інтереси та цінності, своє окреме життя.
Більш того, у них з’являється союзник. Не у вас, у них.

Вважати, що комусь потрібна терапія – проєкція. Терапія вам потрібна. Бажати для когось добра у вигляді терапії – профлексія. Це ви бажаєте собі.

Не надсилайте близьких до терапевта. Результат вам не сподобається.

Злегка демонізувати психотерапію – найпоширеніший маркетинговий хід. Апелює до нарцисичної та скривдженої частини: досить привабливо уявити себе у закривавленому білому пальті на тлі мостів, що палають.

* «Ви виявите, що ваші сімейні та дружні стосунки будувалися на невротичній основі»

Можливо. Але ви також усвідомите, навіщо вам це потрібно, і який ваш внесок в їх “невротичність”.

Крім того, ви навчитеся цінувати красу неврозу та не патологізувати «невротичні відносини». У вас також з’явиться вміння бачити позитивну інтенцію за зовнішньою формою спілкування, іноді не найуспішнішою.

* «Ви виявите, що все життя займалися нелюбимою справою»

Скоріше навпаки. Ви виявите, що цінного для вас у «нелюбимій роботі» і що можна змінити, щоб вона почала приносити задоволення. Можливо, необхідно для початку позбавитися ідеї, що потрібно займатися улюбленою справою на роботі.

* «Від вас відвернуться при спробі бути чеснішими, заявляти про свої потреби та відстоювати границі»

Швидше за все, ви станете не стільки чеснішими, скільки щирішими. Чесність часто насильницька і груба, щирість – уразлива.

Вам доведеться менше «заявляти» про свої потреби іншим людям. Ви будете чіткіше ці потреби усвідомлювати, виявите, що багато з них ви можете задовольняти самостійно. Якщо ні, про це досить своєчасно і ясно сказати, заявляти не потрібно.

Необхідність відстоювати границі зменшиться, їх не так просто буде порушити. І ви навчитеся вибирати хорошу форму: бути щирим і не поранити, зупиняти вчасно без насильства.

* «Коло спілкування звузиться, ви зможете спілкуватися тільки з такими ж просвітленими»

Може бути. А можливо, ви виявите, що серед непросвітлених, непропрацьованих і неусвідомлених людей багато самобутніх, здорових і привабливих особистостей. Просто ви не вміли з ними спілкуватись або були їм нецікаві. Або корона була надто важка.

* «Психотерапія – це боляче»

Є в цьому якийсь героїзм, кишки та “кровіще”. Так, доведеться спуститися глибоко вниз, кому в особисте пекло, кому в задушливий підвал, кому в шафу заглянути. Але не самому і не раптом, а з підтримкою і не раніше ніж готовий. Психотерапія – це не так боляче і не так страшно, як жити.

Игорь Забута, психотерапевт, izabuta.com

Між щирістю та чесністю дуже жирна товста різниця.

Щирість оголена, завжди зворушлива, ніжна та прозора. Вона боязка та обережна. Вона питає дозволу бути, не ранить. У ній завжди є інший, той, до кого вона звернена.

Чесність – в офіційному костюмі, досить помпезному, пряма та жорстка, за характером – нахабна та хамська. Вона – заради себе самої, заради своєї честі. Але виглядає бездоганно та успішно виправдовує нелюбов, безтактність та бездушність.

Коли я чую “Не відчуваю сенсу у моєму житті. Не бачу мети.”, я розумію “Мене не люблять. Я не люблю.”

Може так скластися, що вам просто пощастить. Пощастить завалити проєкт, програти бій, зійти з дистанції, виявитися гіршим за суперника. Пощастить переконатися, що ви не сам, не той. Що є краще.

Кілька місяців або років нарцисичних конвульсій, і ось, ви вже не зобов’язані витягувати чужі проєкти, вигравати всі сутички, бігти нескінченну дистанцію, бути краще за когось. Бути Тим Самим для всіх.

І можна видихати. І здивовано починати жити.

“Я сам винний. Зі мною щось не так. Мене треба здати в ремонт.»

Є стосунки, які продовжуються, є робота, з якою не йдуть, лише з ідеї власної неправильності, з почуття провини.

Іноді із цього почуття-ідеї приходять до психотерапевта. І чують дивне, незвичне. Стикаються з незвичним, новим ставленням до себе.

– Я за тебе, навіть у тому, у чому ти почуваєшся неправильним та винним. У цьому – особливо.

З’являється союзник, який приймає та підтримує. В декого такий союзник з’являється вперше.

– Так, ти автор свого життя. Ти будуєш його з тих матеріалів, які маєш зараз. Але й твоя партнерка – автор свого життя. І ви обоє – співавтори ваших відносин. Ваша відповідальність завжди розділена, симетрична.

Вантаж відповідальності зменшується, почуття провини перестає бути всеосяжним, тотальним. Іноді виявляється, що звинувачувати себу нема в чому.

– Все з тобою так. Так, як є. Є те, що є, нічого іншого нема. Я приймаю тебе таким, яким ти є. Можливо, і ти зможеш прийняти себе таким.

Виявляється так буває. З цієї точки можна рухатися у бажаному напрямку.

– Зберігати стосунки не добре і не погано. Питання, чи добре там тобі.

І тоді людина дозволяє собі обережно помацати ідею припинити стосунки, піти з роботи.

– І як тоді зміниться твоє життя? Що ти відчуватимеш? Як будеш проводити час? Як заробляти? Де жити? Чи готовий ти до цих змін? Що потрібно зробити, щоби тобі там було добре?

Виявляється, до змін треба готуватись. Не лише внутрішньо, а й зовнішнє. Як мінімум заробляти достатньо, мати де жити. А ще своє коло друзів, заняття, свої інтереси. Своє життя. Але це інша велика історія.

Іноді, якщо позбутися почуття провини та власної неправильності, підготуватися до розриву і внутрішньо і зовні, мати хоч трохи “свого життя”, у стосунках і на роботи стає не так погано, а часто навіть добре.
А іноді й без них також.

Бувають клієнти – загадки. Багатошарові, як капуста. А всередині капусти качка, а в качку – ціле горище, а там скриня, а в скрині – задзеркалля. І думаєш про нього тижнями, місяцями. Думаєш, відчуваєш, аж медитуєш. Згадуєш слова, міміку, жести, реакції, його сни, свої сни, його відчуття, свої відчуття. І раптом все складається. Як пазл. Усі деталі на місці, все фрагменти завершені.

І він приходить на чергову сесію і весь твій пазл легким жестом скидається зі столу. Тому що люди не так влаштовані, вони в пазли не складаються. В них не всі фрагменти закінчено, деякі деталі загубилися, деякі взагалі в комплект не входили. І вони точно не двовимірні. І не статичні: доки ти про них думаєш, вони змінюються. Чим уважніше думаєш, тим швидше змінюються.

А наприкінці сесії клієнт радісно заявляє: “Я все зрозумів, ну от нарешті склалося!” Але ти вже досвідчений. Ти сидиш і думаєш: “Ага. Качка, горище, задзеркалля, шафа, Нарнія…”