Автор: izpsychogestalt

А ви знали, що в першому видання Божественної комедії було не девʼять, а десять кіл пекла? Десяте Данте відвів для своєї жінки – пасивно-агресивної, токсичної нарцисині, видатної маніпуляторки. Її покаранням було цілодобово читати вголос “Ненасильницьке спілкування” М. Розенберга плюшевому жирафу.

Звісно, про жирафа – це я придумав. А ходити з плюшевим жирафом і шакалом на тренінги придумав Розенберг. А пекло, як не дивно, придумав Данте. Бо в Біблії воно не згадується, а жінку треба було десь розмістити.

В роботі з парами з першої сесії видно: ось маніпулятор, а ось щирий чистий ангел, над яким маніпулятор знущається.

 Але згодом починаєш помічати:

– в цих стосунках будь-які прояви злості заборонені, агресія неприпустима.  ”НЕ РОЗМОВЛЯЙ ЗІ МНОЮ ТАКИМ ТОНОМ!”, або тихо-сумно – “ну ось, знову цей тон…”, або більш сучасний варіант – “зі мною так не можна!”. Або жодного слова у відповідь, лише очі наляканої дитини. Тільки млява пасивна агресія тут може вижити;

– в цих стосунках спроби розповісти про свої почуття розбиваються об сіру стіну спокійної нудної аргументації – “дивись, але ж насправді все було не так”. Залізобетонна Обʼєктивна Реальність;

– в цих стосунках спроба поговорити про свої бажання сприймається як привід поговорити про свої бажання. Кожен про свої;

– в цих стосунках “прояснювати” означає говорити, а не слухати;

– в цих стосунках показати свій біль означає “образитись”. А покарання за зовнішній прояв образи – тяжке мовчання, обрив контакту.

В цих стосунках тільки високорівневі багатошарові маніпуляції дозволяють вижити. І ти, як терапевт, починаєш сприймати видимі, явні маніпуляції, не як злий умисел, а як крик про допомогу.

Для того, щоб відкрито говорити про свої почуття і бажання, потрібні надійні теплі щирі стосунки. Як говорять психотерапевти – безпечні. Стосунки, в яких можна помилятись, не бути завжди на 100% обережним та екологічним. І потрібен партнер, який не розвалюється від найменшого почуття вини або сорому, який витримує направлену на нього злість. І це потрібно не тільки зараз, а бажано ще й в дитинстві з батьками. Бо не завжди віриться в те, що зараз.

Ви такі стосунки бачили?

Цього недостатньо. Треба ще власні почуття і бажання помічати, усвідомлювати. А ще треба навчитись їх висловлювати, розгортати так, щоб і партнер їх не тільки зрозумів, але й відчув.

А ще треба навчитись помічати – я зараз поводжусь не так, яка сам обираю, а так, як мій батько (мати, старша сестра, вчителька молодших класів, сержант, перше кохання, директор). А ще треба мати зразок, якісь успішні сценарії, колись бачити, як це взагалі в нормальних людей робиться.

Де ви бачили таких людей? Які все це вміють, все це мали?

Часто видимий, активний маніпулятор маніпулює тому, що з пасивним маніпулятором інакше не вижити. Тому що стосунки небезпечні.

Часто маніпулятор маніпулює тому, що по-іншому просто не вміє.

Не треба його відразу відправляти в пекло.  По-перше, пекла не існує. По-друге, там вже зайнято, там жираф та жінка Данте Аліґ’єрі.

Колись до мене на танго прийшла пара. За сорок, трошки схожі на гобітів, привітні та спокійні, як люди, в яких дуже мало претензій до себе й до інших. Питаю – чого хочеться? Кажуть, прийшли не стільки за танго чи психотерапією, скільки приємно провести час разом. Насправді це й є найкраще танго та найкраща психотерапія.

У чоловіка були проблеми зі спиною, будь-який необережний рух партнерки викликав біль. У жінки було травмоване праве плече, звичайні танго-обійми були в принципі некомфортними. Правильно було б спочатку відправити їх до лікаря, а потім уже танго. Але вони не хотіли правильно, вони хотіли танцювати. Раніше вони трошки займались і вже навчилися танцювати максимально незручно. Для спини, плечей і всього іншого.

І було до сліз щемливо дивитись, як вони всю увагу та всі сили витрачали на те, щоб не завдавати одне одному болю, як спокійно жертвували і музичністю, і технікою. По суті, про це і був їхній танець – берегти одне одного. І в ньому було більше танго, ніж у виступах маестро.

На психотерапію до мене теж іноді приходять пари, яких хотілося б спочатку відправити до лікаря (кожного на індивідуальну терапію). Бо в них проблеми не «між», а в кожного окремо. Але опції «спочатку» немає – вони вже разом. Можна одночасно і в парну, і в індивідуальну терапію, але зазвичай потрібні роки, аби щось змінилось.

І буває важко донести, що ні, твій чоловік не те щоб неамбітний, і це не негативне мислення, і не пошук проблем, і не лінощі. Це депресія. Люди з депресією помічають темне та очікують найгіршого, і часто вони праві. Так, поряд із цим важко жити, але це не змінити зусиллям волі й не змінити швидко. Можливо, він робить недостатньо, але невже ви справді вважаєте, що інша людина має або може змінитись тому, що у вас є таке бажання? Я – це я, а ти – це ти…

А жінка – не актриса трагічного жанру, яка з будь-якого приводу влаштовує виставу. Просто в дитинстві, для того, щоб батьки її помітили й почули, доводилось або вити мандрагорою, або непритомніти потилицею об підлогу. І це теж важко витримувати, і це теж не зміниться найближчі років п’ять, скільки б там вона не приймала тієї індивідуальної терапії.

Ось з цим вам обом танцювати. Поки що так. Вчитись не висіти на спині й не тиснути на руку. Берегти одне одного, часто всупереч музиці та «правильності» рухів.

Червоні прапорці – те, що допомагає психологам записувати гарні рилси, а їх клієнтам – вчасно завершувати побачення.

У мене, як у терапевта, також є свої червоні прапорці – особливі фрази. Вони завжди викликали смутну підозру, але їх руйнівний потенціал я зрозумів тільки тоді, коли почав багато працювати з парами.

Ці фрази особливо часто використовують розумні, освічені люди з розвинутим (іноді непропорційно) інтелектом. Ті, хто вивчав книжки про мистецтво аргументації, мислить логічно, спирається на факти й уміє їх аналізувати та пов’язувати між собою.

Коли я чую ці фрази від одного з партнерів, я розумію, що терапія буде важкою, довгою і, скоріше за все, безуспішною. Ось вони:

«Насправді все було не так».

«Я такого не говорив» (альтернативна версія – «Я не так говорив»).

«Але ж ти забуваєш про контекст!»

Повторюсь, ці фрази використовують розумні, освічені люди. Вони, всупереч своєму власному досвіду і досвіду людства, продовжують вірити, що у конфлікті (або у сварці, чи спокійному обговоренні, і взагалі – у спілкуванні) спрацьовує логічна аргументація з посиланням на «реальну реальність» – факти. Їм достеменно відомо (з власного досвіду і досвіду людства), що всі ці логічні факти разом із раціо не працюють від слова зовсім. Або працюють чудово – з протилежним бажаному ефектом. Але вони продовжують битися лобом об стіну й запрошують до цього процесу партнера, витираючи кров банним рушником. Бо воно ж має працювати!

І коли я зауважую: «Знаєш, якщо партнер образився на твої слова, немає сенсу повторювати: “Я цього не говорила!” або “Все було не так”. Це не спрацює. Буде тільки гірше», – на мене дивляться або зі співчуттям, або з образою. Або я наївна людина, незнайома з Декартом, або зловмисно позбавляю єдиного інструменту боротьби з партнером. Але Декарта я знаю ще зі студентських років (пиво разом пили), і ніяких злих умислів не виношую. Просто я сотні разів бачив, що ці фрази не працюють. Або, правильніше сказати, – бачив, як саме вони працюють. Так ефективно, що одного банного рушника не вистачає.

Проілюструю на вигаданих, але дуже схожих на реальність прикладах:

– Ти сказав, що в мене зайва вага!

– Я такого не говорив. Я сказав: тобі варто піти в зал.

– Ти сказала, що я ніколи не зароблю грошей.

– Неправда. Я говорила, що зараз не бачу, як ми можемо назбирати на квартиру.

Зазвичай я не розповідаю клієнтам про особливості людської пам’яті й про те, що «кожен бачить свій сон», або про те, що не існує єдиної реальної об’єктивної реальності. Бо, як я вже говорив, це люди з інтелектом вище середнього, вони про це мені самі можуть краще розповісти. Тільки питаю: «Чи вважаєте ви, що після такої відповіді партнеру полегшає, він (вона) перестане відчувати образу?»

Не перестане. На це декілька причин.

Перша. Якщо він (вона) ображається на те, чого не було сказано, тоді:

а) він (вона) – примітивний, злісний маніпулятор, який видумує несказані слова; або

б) він (вона) марить, неадекватно сприймає реальність.

Друга. У стосунках мова ніколи не йде про те, про що вона йде. «Ніколи» – перебільшення. Бувають виключення. Але завжди є два шари, два плани – предметний (факти) та емоційний (це про стосунки між нами). На фактичному плані було сказано те, що сказано. На емоційному в діалогах вище було сказано (почуто):

– Ти мене не влаштовуєш (твій зовнішній вигляд мені не подобається);

– Я в тебе не вірю (думаю, ти ні на що не здатний).

І не має сенсу логічно, аргументовано й раціонально доводити партнеру, що він це почув (і відчуває образу, сум, розчарування, відкинутість тощо) безпідставно. Це не зупинить його почуття, бо почуття:

а) мають інерцію. Розуміння, що почуте відрізнялося від сказаного, не усуне образу миттєво;

б) не мають особливого зв’язку з фактичними фактами. Почуття ірраціональні. Я знаю, мені Декарт говорив;

в) на емоційному рівні дійсно було сказано: «Ти мене не влаштовуєш», «Я в тебе не вірю». І тут ніякий диктофон не допоможе.

Третя. Як партнер, звинувачений у злісних маніпуляціях та маренні, бачить свого обвинувачувача? Правильно: як людину, яка чхати хотіла на мої почуття, для якої “факти” важливіші за мене та наші стосунки, і яка думає тільки про те, як залишитись у білому пальті, правим і ні в чому не винним. І, що сумно, – все це так і є. Принаймні для одного з партнерів.

У терапії ми сесію за сесією проходимо через подібні діалоги, спостерігаємо, як саме фактичні факти не працюють, як досягається протилежний бажаному результат. І які цьому причини.

І тоді виникає передбачуване, улюблене всіма терапевтами питання: «А що ж тоді робити? Якщо на факти посилатись не можна, на що ж посилатись?»

Звісно, ніякий поважаючий себе терапевт не втратить можливість відповісти питанням на питання:

– А чого ви хочете досягти? Залишитись у білому пальті, довести свою правоту, довести неправоту та загальну неадекватність партнера, перепросити, допомогти партнеру?

– А що з вами в таких діалогах відбувається, в якому ви стані, що відчуваєте? Злість, роздратування, образу, провину, розпач, співчуття? Від цього залежить, які вам доступні варіанти, що ви реально можете.

– А що ви можете? Продовжувати спілкуватись на предметному рівні, або перейти на емоційний ?

На емоційному рівні це звучало б приблизно так:

«Вибач, я ляпнув дурню. Але ж ти знаєш, що мені подобаєшся. І я насправді переживаю, чи я у формі й чи подобаюсь такий тобі».

«Вибач, це була невдала фраза. Я в тебе вірю більше, ніж у себе. Тільки ось у себе – не дуже, як виявляється».

Це просто, але напруження конфлікту, біле пальто і віра в об’єктивну реальність роблять емоційний рівень недоступним.

Розкажу вам про подвійне звʼязування. Це не про шибарі, але схоже, і теж цікаво. В оригіналі це називається Double Bind, ще перекладається як “подвійний затиск”, і це не про джиу-джитсу.

Double Bind придумав Ґреґорі Бейтсон у 50-х роках (класична й впливова стаття “До теорії шизофренії”). Мова йшла про специфічні подвійні послання, в яких вербальна форма суперечила прихованому змісту. І головне: про цю суперечність неможливо говорити  –  перехід у метапозицію заборонений.

Подвійний затиск –  досі популярний спосіб спілкування, у роботі з парами часто його зустрічаю. І часто досить непогано упакованим у дусі поппсихології:

“Домовмось бути чесними й усе один одному розповідати”. Це не про чесність і відкритість. Це про контроль. Або це бернівська гра в “Попався, сучий сину!”. Якщо партнер дійсно розповідає про свій “проступок”, його карають засудженням, ізоляцією, емоційною та тактильною депривацією. “Я дуже вдячна тобі за чесність!” (одночасно з невербальним посланням: “нічого іншого я від тебе не очікувала!”).

“Мені потрібна відвертість і щирість. Якщо тобі щось у моїй поведінці не подобається  –  одразу кажи”. І коли партнер щиро та відверто говорить, що йому не подобається, йому пояснюють, наскільки його розуміння доброго і поганого хибне, бо він сам недостатньо пропрацьований. Приймається тільки приємна правда.

“Я хочу, щоб ти була собою, мала свої бажання, а не підлаштовувалась під мене”. Але в реальності це: “я хочу, щоб ти хотіла того, чого хочу я”. Бо якщо ти хочеш чогось іншого, тебе звинуватять в егоїзмі, нечутливості, меркантильності та навіть “аутичності”.

“Якщо ти чогось від мене хочеш, скажи словами через рот. Я не телепат”. Часто це перекладається як: “Я не збираюся самостійно аналізувати ситуацію, розуміти очевидне (твої потреби), звертати увагу на невербальні знаки, твій стан і поведінку, задіювати емпатію та співчуття. Коли ти насмілишся висловити свої бажання  –  отримаєш явну відмову”.

“Я не хочу тебе контролювати, ти вільна робити, що бажаєш”. І коли ти витратиш гроші на нову сумку, я відверто й розгорнуто розповім, що я про це думаю.

“Я приймаю тебе з усіма твоїми недоліками”. Про недоліки ми будемо розмовляти постійно й занудно, але я приймаю.

“Ти тільки не ображайся”… але зараз я скажу щось образливе під виглядом чесності.

“Мені треба більше тактильності, обіймів”. Це має бути сказано з виразом обличчя “не влізай  –  вб’є”. Коли партнер пробує обійняти, він почує: “Ти обіймаєш тому, що я просила  –  це мене принижує”.

На лекції 9 серпня поговоримо про те, як з цими даблбайндами обходитись. І ще поговоримо про те, що іноді маніпуляція – це крик про допомогу й єдиний доступний партнеру спосіб спілкування у ваших стосунках. І про те, що жертвою у стосунках часто є саме маніпулятор, а не той, ким намагаються маніпулювати. Але зараз про інше  –  про шизофреногенних матерів.

Бейтсон вважав Double Bind не разовою маніпуляцією, а патерном, системною комунікативною пасткою (навіть “екосистемою”). І прямо словами через рот казав, що Double Bind сам по собі не може спричинити шизофренію. Але ідея була настільки привабливою, що навіть без Тік-Тока в 60-х роках виник мем про “шизофреногенну матір”  –  холодну й суперечливу, яка своїми подвійними посланнями буквально виховує шизофренічних дітей. Інфлюєнсери, які просували цю ідею,  –  Теодор Лідз, Сільвано Арієті й особливо Фріда Фромм-Райхман (учениця Фромма), авторка виразу “the schizophrenogenic mother”.

Уявіть собі, що відчували батьки, коли психіатр говорив їм: “це ви винні у хворобі вашої дитини”.

Згодом (дуже повільно, з 70-х до 90-х) генетичні дослідження підтвердили: шизофренія має суттєвий спадковий компонент, виховати шизофреніка неможливо. Бейтсон до кінця свого життя шкодував, що його ідея стала зброєю для звинувачень у сім’ях. Але як статтю назвеш, так вона й попливе. До речі, аналогічна історія відбулася трошки пізніше з аутизмом і “матерями-холодильниками”, але за участю інших інфлюєнсерів.

Детальніше про це й не тільки  –  на лекції “Ігри, в які грають пари / Слова, що руйнують стосунки”.
7 березня, 11:00-14:30, онлайн.
Для реєстрації напишіть мені в Телеграм – @igor_zabuta

Запрошую!