Спіймати щура – Ігор Забута

Життя починається з тебе, коли перестаєш прикидатися мертвим

приписується Ю. Іздрику

Знаєте, яка риса в людях найбільш приваблива? Вона діє настільки потужно, що жодні статус-влада-гроші, співвідношення талія-стегна, краса-м’язи-здоров’я, інтелект – навіть силіконові груди з Поршем – поруч не стояли.

Вона притаманна цуценятам і дітям (не всім). Якщо нею володіє доросла людина – до неї тягнуться, її всі хочуть, її слухають і слухаються. Інвестори займають чергу з п’ятої ранку, щоб дати їй гроші, університети призначають почесним професором, СЕО надсилають їй резюме своїх компаній, на неї звертають увагу навіть офіціанти, їй посміхаються державні службовці. Її хочуть торкнутись, просто постояти поряд. До речі, вона володіє тим, що продається як скажене, але мало хто продає, бо майже ні в кого нема.

Колись у мене був одногрупник, який вхопив томик вальсів Шопена прямо з мого рояля, вибіг із кабінету й зник на три дні. На пари не ходив, десь заховався і грав. Потім з’явився втомлений і щасливий. Він не був найрозумнішим, найкрутішим чи найталановитішим, але його знали всі курси, і всі посміхались, коли його згадували, а у дівчат щось таке із очима дівчаче робилось.

А ще знаю дівчину, яка перебігла через дорогу, повну автівок, пірнула головою в кучугур, витягла звідти переляканого щура і на питання «що це було?» радісно пояснила: «Це щур!» Знайомі, коли її бачать, радіють, як вона тому щуру.

І є колега – вона, коли розповідає, що в Юнга прочитала, підстрибує і ніби вся танцює. До неї черга з клієнтів.

Є клієнти, які розповідають про своє життя так усвідомлено, структуровано і розумно, що після сесії нічого не пам’ятаєш – треба записувати. А є такі, що їхні слова трирічної давнини можеш цитувати і можеш написати їхню біографію, яку вони ніколи не розповідали. Є лектори, які говорять суперрозумні речі, а ти слухаєш – як папір жуєш. А є такі, що послухаєш – і хочеться стрибати з їхніми бабуїнами, чи то бонобо, або встати о четвертій ранку і дресирувать любиму обізяну.

Я – про здатність вражатись і бажати. Друге без першого не буває. У дорослих і перше, і друге трапляються нечасто. Бо ми живемо в режимі «встигни відповісти на тисячу стимулів», немає часу вражатись, та й що нас уже може вразити, крім атомної бомби? З бажаннями ще складніше, бо коли живеш в ілюзії нескінченного вибору – неможливо зрозуміти, яка з мільйона речей задовольнить твою потребу (яку немає часу відчути).

Тому ми тягнемося до людей, які вражаються і бажають, ніби поруч із ними – їхнім коштом – можемо якось розширити себе, стати хоч трошки такими, подивитись на світ їхніми очима. Тому успішні та «нібитовседобре» люди йдуть у терапію – бо їхнє життя прекрасне, але на смак – як папір. А їм набридло його жувати, вони вже хочуть кусати життя.

Красивих, розумних, пропрацьованих і усвідомлених – повно. Але незрозуміло, що і для чого їм у цьому світі робити без тих, хто краде вальси та ловить щурів.

Інші тексти: