Робота

Скажу вам дивну і неполіткоректну річ: багато працювати – це ок.

Навіть більше: і зусилля, і втома – це нормально.

Ну і ще три-в-одній зовсім неполіткоректні тези: стрес-менеджмент, “турбота про себе”, “баланс роботи і життя” – у їхньому деградованому розумінні – це, як сказав би Перлз, лютий булшіт.

Почну з балансу роботи і життя. Це саме той випадок, коли політичне гасло перетворилося на ідеологію, яку з невідомих причин почали використовувати в особистому житті.

Перший борець за баланс, принаймні, із чітким формулюванням, – Роберт Оуен (початок XIX ст.): “вісім годин праці, вісім – відпочинку, вісім – сну”. То були часи нещадної експлуатації. Зараз усе не так. Зараз це називається корпоративною культурою і системою мотивації.

Другий раунд боротьби за баланс повʼязують із феміністичним рухом 70–80-х років. Жінки стали масово виходити на роботу, і актуальним став “work-FAMILY balance”. З часом політичне гасло набуло поширювального тлумачення і перетворилося на «work-LIFE balance». Бо робота – це не життя, це нежить. Така інтерпретація багатьом сподобалася. По-перше, роботодавцям: «Вам тут не життя! Трекайте роботу, противні зомбі!». По-друге, психотерапевтам і коучам, у яких зʼявилася ще одна тема для розмови та психоедукації.

А насправді, ідея протиставити роботу життю – дійсно якась перверзивно-хтонічна. Як колишній юрист, я вам точно кажу: коли ви працюєте, ви живі (якби ні, вам би зарплату не нараховували).

Другий концепт – турбота про себе. Він зовсім древній. Це античне epimeleia heautou — піклування про себе, яке полягало в праці над власною душею, самопізнанні і етичному самовдосконаленні. У наші часи його розвинув Мішель Фуко. Якщо дуже спрощено: владні інституції формують особистості (нас) через освіту, систему заохочень і покарань тощо. Особистостям (нам) варто потурбуватися про себе – на противагу владному впливу – і займатися «самотворенням». Можна використовувати методи з історично доведеною ефективністю (письмо, медитація, аскеза, сповідь), а можна й сучасніші, наприклад, психотерапію. Фуко такого не писав, але міг би.

Ідея турботи про себе має і політичний компонент. Детальніше див. Audre Lorde «A Burst of Light», 1988. Єдине зауваження: якщо ви не чорна лесбійка зі смертельним онкозахворюванням, ця історія взагалі не про вас і не для вас.

Зараз турбота про себе комерціалізована і має як позитивні, так і негативні симптоми-директиви – «відпочинь» і «не втомлюйся» відповідно.

Третій концепт – стрес. Святая святих сучасної наукової ідеології. Настільки широке поняття, що його використання в будь-якій конкретній ситуації втрачає сенс. Стрес придумав Ганс Сельє (не «Сельє», а «Шейє») десь на початку минулого сторіччя. Він вніс плутанину з самого початку, назвавши «стресом» реакцію організму на стрес. Чи то через незнання англійської, чи то через поверхневе знання інженерії. Точніше було б говорити про «strain». Але Сельє був авторитетом, і тепер ми говоримо: «я в стресі».Далі над концепцією працювало багато дослідників, кожен вніс своє, але популярним стрес зробив др. Сапольскі. Саме завдяки йому ми тепер знаємо, що живемо в шкідливому хронічному стресі. Послухайте лекції на Ютубі та почитайте «Чому у зебри не буває виразки» (книжку дуже раджу, завдяки їй я нарешті зрозумів, як працює діабет, гіпертонія, як саме психо- стає соматикою і багато іншого).

Ключова ідея Сапольскі: в людини уявний лев викликає таку ж саму стресову реакцію, як у зебри – реальний. Сучасний світ, сповнений дедлайнів, податків, новин, кредитних лімітів і всіляких дрібних загроз, які мають високу ймовірність перетворитися на великі проблеми, – це савана сучасної людини, де її хронічно переслідують численні хижаки.

Про що Сапольскі не писав: окрім здатності уявляти лева, ми здатні проігнорувати цілком матеріального алігатора у ванній. Фрейд і його послідовники придумали для нас цілий арсенал захисних психологічних механізмів. Ми дійсно живемо в савані, але часто кладемо голову лева собі в пащу.

Стрес буває хронічним (шкідливим) і гострим (якщо не порізатися – корисним). А ще він може бути системним і процесуальним. У них різні нейронні маршрути, які я не здатний описати. Системний – цілком реактивний, по суті, уявний лев кусає прямо за амігдалу з гіпокампом. Другий – психогенний – вимагає участі лімбічного мозку і вентромедіальної префронтальної кори. Тобто ми маємо інтерпретувати новину, поставитися до неї, відчути і зрозуміти: ця новина в стрічці = загроза.

Існує тривале і масштабне дослідження, в якому показано, що люди, які а) вважають, що в їхньому житті багато стресу, і б) переконані, що стрес шкодить здоровʼю, мають підвищений на 43 % ризик передчасної смерті. Тобто, якщо а) переконати людину, що вона живе в лютому стресі, та б) пояснити їй, що стрес люто шкодить здоровʼю, будемо мати ті самі 43 % підвищеного ризику передчасної смерті, про які йдеться в дослідженні. Суттєву роботу з переконання і розʼяснення провів др. Сапольскі. Провів на такому високому рівні, що зараз «стрес-менеджмент» став однією з шести основ ментального здоровʼя (нарівні зі сном, здоровим харчуванням, рухом, соціальними звʼязками, хімічними залежностями).

До подібних досліджень, і особливо до їхніх інтерпретацій, можна ставитися скептично. Але висновки цього дослідження стають зрозумілими, якщо розглядати взаємодію системного і процесуального стресу. Принаймні частина респондентів дійсно витримує системний стрес. І тоді знання про шкідливість стресу робить його ще й процесуальним, і таким чином його підсилює. Це як із написами на пачках сигарет: жахливі картинки покликані зменшити кількість курців, з якими не впоралися канцерогенні речовини.

Річ у тім, що робота і стрес не тотожні. Мозок любить роботу. Особливо інтенсивну, яка вводить у стан потоку. Якщо мозку не дати над чим працювати, він сам собі напридумує завдань. А втомлюємося ми переважно від стримування, або, як назвав це Ендрю Г’юберман, від лімбічних фрикцій (одночасне збудження і гальмування). … Напишу так… ой ні, це занадто, розкритикують… краще так… а чи варто? …а це взагалі треба прибрати… ні, було непогано (це я описую власне стримування і лімбічні фрикції під час написання цього тексту, і втомлююся від цього).

У кріслі психотерапевта є можливість дослідити, що насправді спричиняє стрес. Це точно не дедлайни, не новини, не податки. Вони – зовнішні явища та події. Питання в тому, як вони інтерпретуються, переживаються. Вони викликають тривогу або страх, і можна зʼясувати, про що саме клієнт тривожиться, чого боїться.

Якщо послідовно знімати шар за шаром (про що саме ти тривожишся?), стає видно, що насправді виснажують дві речі:

1) страх відчути провину або сором і

2) страх нарцисичного краху.

Тобто тривога повʼязана не з самим дедлайном, а з можливістю відчути себе винним у його порушенні; не з імовірним звільненням, а з відчуттям, що підвів рідних; не з презентацією, а з імовірністю негативної оцінки. Звідси, до речі, і лімбічні фрикції, постійне стримування.

Якщо так, можливо, треба працювати не з широким абстрактним шкідливим хронічним стресом, а з його причинами – цілком конкретними психологічними феноменами – страхом відчути провину, сором, власну недостатність-некомпетентність?

***

Вище я описав, як здорові продуктивні ідеї деградували і з їхніх залишків культура створила свого роду метаморф: 1. життя повне шкідливого стресу, якого необхідно уникати; 2. робота – це нежить; 3. турбота про себе полягає у відпочинку. Загальний висновок: уникайте зусиль і важкої системної роботи. Проблема в тому, що важко працювати колись доведеться, якщо не на себе, то на когось іншого, якщо не над собою, то над помилками. І ще: зусилля, важка системна робота – єдине надійне джерело «важкого» дофаміну (на противагу гортанню стрічки, яким ви зараз зайняті).

Чув, як іноземні колеги розповідають українським терапевтам, що багато працювати неетично. Бо ви ж втомлюєтеся, а навіщо клієнту втомлений терапевт? Добре, що лікарям швидкої допомоги такого не розповідають.

Сам не працюю багато, але не з ідейних причин – просто лінивий. Читав, що лінь – еволюційно виправдана адаптивна стратегія, тому це, мабуть, теж ок.

---

Інші тексти: