Тривога 

Наша уява дозволяє нам моделювати майбутнє, але для тривожної людини ця симуляція — ніби фільм жахів на нескінченному повторі

Роберт Сапольскі, «Чому у зебр не буває виразки»

Зараз тотальна хтонь розмазана по реальності рівномірним шаром – і ззовні, й особливо зсередини.
І ситуація, як не дивно, демонструє вражаючу тенденцію погіршуватись настільки, що вторгнення марсіан вже здається нудно-ймовірним і логічним.
Після стількох років війни нам ще є чого, і головне, чим тривожитися ще більше. На жаль, зараз ми знаємо про тривогу та хронічний стрес настільки ж більше за доктора Сапольські, наскільки він знає про них більше за своїх лабораторних щурів.

Тривогу описують як «відстань між теперішнім і майбутнім», як «збудження без дихання» (без підтримки середовища, без ресурсів). Це дуже поетичні метафори. Ще тривогу визначають як недиференційований страх. Якщо сприймати надто буквально, є спокуса порадити клієнту шукати, де ж заховані його ресурси та опори (а то він сам не шукав), або з’ясувати, чого він боїться найбільше (ніби для цього не вистачало тільки натяку терапевта).

Ще кажуть, що при тривозі збуджується амигдала та гіпокамп, і багато чого в мозку. Я так розумію, це має заспокоювати. Але ні.

Що мене вражає, то це здатність нашого мозку створювати всесвіти. Ймовірні та неймовірні реальності. І відправляти туди аватара, який може діяти, відчувати і, можливо, загинути замість нас.
Це не просто метафора. Для цього в мозку є спеціальні ділянки та мережі. Ми дійсно здатні «передчути», що будемо відчувати в гіпотетичній ситуації.
Ця здатність дозволяє нам робити досить складні речі, бути завбачливими та не робити дурниць. Наприклад, не перестрибувати триметрову калюжу — бо аватар вже це зробив і успішно втопився.    

У небезпечній та неясній ситуації, коли невідомо, що та звідки прилетить, ми експлуатуємо свого аватара на повну. Він в шаленому темпі та по колу переноситься з однієї ймовірної реальності в іншу: вже побував і в розтрощеній шахедом квартирі, і в окупованому місті, і на нулі, втратив дім, рідних, а ще попереду вибори та безліч можливих ситуацій, які треба дослідити й відчути.

Ми справді відчуваємо все, що відчуває наш аватар. Не так інтенсивно, не так тілесно, як в реальній ситуації, без фатальних наслідків, але відчуваємо.
І є небезпека «застрягти» в тілі аватара, проводити в ньому все більше часу, і тоді ймовірні реальності стають більш дійсними та яскравими, більш переконливими, ніж реальна реальність.

Тут ми приходимо до питання, яке так полюбляють клієнти: «І що робити?».

Спочатку визнати, що ця пекельна подорож аватара, це дослідження ймовірностей – неминучі, необхідні та корисні.
Саме здатність прораховувати всі варіанти майбутнього і зробила нас такими невротичними, тривожними людськими створіннями.
Але варто іноді повертати свого аватара назад, в банальне «тут і зараз». І можливо, перепросити й пообіцяти, що ця подорож без крайньої необхідності не повториться.   

Цю звичку – повертатись назад – варто тренувати. Помічати, коли ми занадто довго перебуваємо в тілі аватара, коли починаємо забувати про те, що справді є в банальному «тут і зараз». Тому що  “A Wandering Mind Is an Unhappy Mind” ¹.

Тут і зараз є крісло, в якому можна сидіти, і підлога, на якій твердо стоять ноги, є повітря, яким можна дихати, є чашка гарячого чаю, і є людина навпроти, з якою можна говорити.

Говорити про те єдине, що нам відомо напевне: ми не знаємо майбутнього.  

Говорити про те, що все це не назавжди.

Про те, що дійсно є зараз перед очима. Робота, яку треба робити сьогодні. Проблеми, які треба вирішувати зараз. Люди, про яких треба турбуватися щодня.
Про те, що знаходиться на відстані одного кроку.
Про те, як в цю роботу, проблеми, людей направити оте збудження, нехай поки що без дихання.
Вони з’являться в процесі.
Так завжди буває. 
Бо «буде день, буде хліб».

____________

¹ Killingsworth & Gilbert (2010) “A Wandering Mind Is an Unhappy Mind”.

---

Інші тексти: