Танець неврозу – Ігор Забута

Якщо ти можеш танцювати, бути вільним і не соромитися – ти можеш правити світом

Емі Полер, «Yes Please»

Деякі люди живуть як танцюють.

Вони танцюють (і живуть) так, ніби на них дивляться всі, хто їх колись засуджував і оцінював. Вони не знають, що це за танець, який треба так досконало-довершено станцювати; їм незнайомі його музика та хореографія. Але вони зобовʼязані станцювати його правильно, без жодної помилки.

Більшість часу я працюю психотерапевтом, але іноді все ще проводжу уроки танго. Бо танго – це танець неврозу. Це цікаво. І коли до мене приходить пара, я спочатку прошу зробити щось зовсім нескладне, звичне, те, що вони точно вміють і роблять. Наприклад, взятись за руки і пройтись по залу. А потім питаю: як це було, як воно відчувалося? І чую, що було важко втримати фокус уваги, бути пильним, брати на себе відповідальність, чітко передавати імпульс, уважно слухати й чути, слухатись, довіряти, бути в контакті одночасно зі своїм тілом і з партнером.

Але ж ніхто не просив усе це робити – достатньо було просто триматись за руки та йти.

Мені все це близько, добре знайоме, я сам через це проходив і багато в чому таким залишаюсь. Це не лікується повністю – ані психотерапією, ані аргентинським танго.

Я вчився у різних, дійсно класних викладачів, зібрав у собі всі «треба», про які вони говорили: як треба стояти і як робити крок, як створювати контакт і як пропонувати партнерці напрямок руху, як її вести, як чути музику. Всі говорили різне, і всі ці «як треба» – в мені. Про крок і про ведення я можу написати сторінок триста – і це буде вступ.

Я прослухав і прочитав незліченну кількість лекцій і книжок, висидів на стільці та на підлозі сотні годин навчальних груп і тепер знаю, як це – бути в контакті, бути присутнім, бути з клієнтом. Там теж безліч своїх «як треба», різних, суперечливих – і всі вони в мені.

А потім мені почали зустрічатись викладачі, які говорили, що правильно стояти – це стегна над стопами, плечі над стегнами, голова над плечима. Тобто, як нормальні люди стоять, тільки без пафосу. Щоб зробити крок, треба стати на одну ногу і почати рухати іншу вперед, а потім на неї стати. Щось дуже знайоме. Для того, щоб створити контакт з партнеркою – треба її обійняти. Як чоловік – жінку. І все. А щоб повести її назад – треба її обійняти і почати рух уперед. І все.

І почали зустрічатись психотерапевти, які говорили, що контакт – це дистильована від реальності теоретична концепція, а “Присутність” – пафосно-теоретична. Бути не в контакті, не бути присутнім – оце наука, оце тема, яка потребує вивчення. А для того, щоб бути з клієнтом, як і з іншою людиною в нормальному, непсихотерапевтичному житті, нічого такого особливого не треба: зʼєднаність – наш природний стан. Але якщо витрачати енергію на те, щоб бути уважним, турботливим, відкритим, щирим, автентичним, бути присутнім у контакті, бути якимось і щось особливе робити – цей природний стан можна порушити.

Усе це знання про необовʼязковість незліченних «треба» звільняє. З ним легше. Але все одно під час танцю іноді тремтять руки, а після – буває, болить спина. Після пʼяти сесій болять психотерапевтичні мʼязи (я точно знаю, де вони, – і це не тільки дупа). А про життя взагалі мовчу. Багато чого треба і мусиш. Обовʼязково. Це не лікується повністю. Бо жити – це як танцювати, ніби на тебе дивляться всі, – з теперішнього й минулого, оцінюють, засуджують, перевіряють, а ти не знаєш ані хореографії, ані музики.

Інші тексти: