Норма

Сидів у кавʼярні, почув краєм вуха розмову двох панянок. Одна жалілася на життя, чоловіків, на себе і на все. Інша слухала-слухала, а потім з притаманною жінкам по відношенню до інших жінок обережністю і тактовністю циркулярної пилки запитала: — А чому має бути по-іншому?

Ризиковане питання. Але воно має сенс.

Ми схильні вважати нормою те, що насправді є результатом важких зусиль, постійної роботи і, головне, патологічного, непристойного везіння. Це схільність не тільки клієнтів, а й сучасної психіатрії та клінічної психології. Бо якщо уважно перечитати безкінечний перелік розладів особистості в МКХ чи DSM, виникає обґрунтована підозра, що спільним і цілком достатнім для діагностики будь-якого розладу симптомом є сама наявність у клієнта особистості. А якщо ця особистість ще якось проявляється або чимось незадоволена, то можна говорити про тяжкий ступінь розладу, коморбідність, або навіть психоз.

Візьмемо тривогу – майже неодмінну складову більшості запитів. Чомусь вважається, що відсутність (постійної) тривоги – це норма. Але якщо навіть трошки знизити потужність цілого арсеналу ЗМП (захисних механізмів психіки), ви не те що слона посеред кімнати побачите, а й по дракону в кожному кутку. І адекватною реакцією буде бігати по стінах і стелі з криками “мамо, де мій гідозепам!!!” Для зниження тривоги людство побудувало міста, придумало релігію, винайшло страхування, пенсійне забезпечення, повернення вкладів та безліч інших обіцянок. І взагалі, ви читали новини, дивилися прогноз погоди, ви в курсі глобального потепління і цін на пальне? Щоб втриматися на помірному рівні тривоги (хто його визначив?), потрібно осягнути і перевершити дзен, Дао і мати необмежений запас транквілізаторів і хоча б парочку компульсій, обсесій і залежностей.

Депресивні думки. Враховуючи новини і т.п. (див. вище), щоб не звалитися в велику клінічну депресію, необхідно як мінімум:

– закохатися (і якимось чином зробити цей стан хронічним);

– мати ціль, мету, а краще божевільно привабливу мрію, яка одночасно є досяжною, але й становить достатньо божевільний виклик;

– завести лабрадора.

Стосунки. Чомусь вважається, що в нормальних дорослих людей вони гармонійні, сприяють особистісному зростанню, хорошому настрою і якісному сну. Зрілі пари взагалі не сваряться (але обовʼязково конфліктують). При цьому забувається, що кожен з пари має по декілька діагнозів з МКХ чи то DSM, дивом пережив дитинство, чув спів Поплавського. Він (кожен з) навіть свою присутність у власному житті ледве витримує, що там говорити про “Іншого”. Має нереально пощастити, щоб травми і діагнози вдало співпали. Бо якщо ні, залишається сподіватися тільки на кохання.

Про успіх, кращу версію себе, пробивання фінансової стелі, зайву вагу не буду коментувати. Бо у три відсотки найзабезпеченіших людей планети мають увійти всі по праву народження. А ще мати ідеальний індекс маси тіла і яскраві уламки фінансової стелі на потилиці.

А ще є щастя. Якщо людина не хвора (на голову), вона має бути щасливою. Або хоча б жити повним, насиченим, доброякісним життям. При цьому Старий Заповіт, Будда, Шопенгауер і Податковий кодекс стверджують протилежне. Але це ігнорується.

Насправді, не те щоб для щастя, але для того, щоб життя не було суцільним кошмаром, необхідні одночасно чотири умови: закоханість (кохання), мрія (сенс), непристойне везіння і цуценя. Лабрадора або такси. Це окрім здорових батьків, надійних друзів і рахунку у швейцарському банку. І якщо чогось з цього переліку немає, то дійсно, “Чому має бути по-іншому?”

---

Інші тексти: